Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

Але ще не раз приходив на ту гірку. Дивився на село. І все нестерпніше хотілося туди. Мине кілька років, батьки, а отже, з ними і я, переселяться в село. Я добре освою його, ходитиму до школи, і мені… Мені дедалі гостріше, нестерпніше кортітиме у більший світ. І я помандрую освоювати його, коли отримаю, як тоді казали, «атестат зрілості».

Перехід. Як виявилося, не тільки я прагнув потрапити до села. Тато Сава прийшов на хутір приймаком з іншого хутора, біля сусіднього села Перешпа (нині Заозерне). Стосунки з владним, деспотичним тестем дідом Федором відразу не склалися. Правда, в хутірному житті була трирічна перерва, коли батьків разом із малим мною вивезли «на перевиховання» як неблагонадійних (татів брат, дядько Павло, отримав свої 25 років за співпрацю з УПА) у придніпровські степи.

Там я робив свої перші кроки. Як після смерті Сталіна ризиковано верталися на рідне Полісся — то окрема, схожа на детектив, історія, яку я, може, розповім іншого разу. Але після повернення нічого не змінилося, боротьба, конфлікти тата з дідом відродилися з новою силою. І тато, за діяльної підтримки мами Оксани, почав будувати в селі власну хату. Разом ночами возили крадькома деревину з колгоспного лісу. Дід, правда, казав, що хату зять збудує тоді, коли він без люстра своє вухо побачить. Але хата росла, мали перебиратися десь за рік, та взимку, перед Новим роком, після чергового конфлікту тато рішуче сказав: все, завтра йдемо жити в село. Жінки було в крик: хата ж недобудована, пожди хоч, поки високосний рік закінчиться, та тихий, спокійний тато вперся — йдемо і все.

Уранці надворі була хоч і не вельми сильна, та все ж завірюха. Уже й дід сказав: погиркалися, мовляв, то й що, лишайтеся. Але тато заявив, що раз надумалися, рішення міняти не хоче. І ми вирушили раннього ранку, ще тільки ледве просіювалося зимове світло, до села. Той перехід теж не забуду ніколи. Попереду процесії ішла бабуся Палажка, яка вирішила нас супроводжувати, з іконою в руках, тато, ведучи на налигачі корову, ніс клунки, мама — маленького сина Іванка і теж клунок. Свій клуночок мав і старший я.

Той шлях, перехід — крізь завірюху, стежкою, повз замерзлі болота — я порівняв якось жартома з українським шляхом до Європи, Євросоюзу. Щось у цьому є. Як і в татових словах — раз вирішили, то відкладати не треба. І ми дісталися до оселі без підлоги в єдиній кімнаті, стали жити в ще не побіленій кухоньці і все доводити до ладу. Дворічний братик Іванко пару тижнів плакав і повторював: «Хочу до свеї доми, то не наша дома». Але то була таки наша дома, наша хата, наша оселя.

Півень. Ми жили вже в селі, але діти, особливо влітку, багато часу проводили на хуторі. Вабила чарівна природа, яку ми відчували по-дитячому інтуїтивно, добре знайомі місцини на хуторі й довкола нього. І диво-бабуся Палажка з її дуже своєрідною, як би тепер сказали, харизмою, непомітною на перший погляд, але теж якось інтуїтивно відчутною, її казки й просто історії, але з вовкулаками й русалками, які вабили.

Я того літа перейшов до третього класу. Треба сказати, два перші класи я вчився сяк-так, на трієчки-четвірочки, хоча Олександра Григорівна, моя перша вчителька, кілька разів казала, що я можу вчитися значно краще, і радила більше читати. Це я й старався робити під час канікул.

Так от, десь у серпні на хутір, попрацювавши на городі чи на колгоспному полі, завітала Олександра Григорівна. Попила води з колодязя посередині хутірського подвір’я, побалакала з бабусею, запитала мене, що прочитав останнім часом на канікулах. І все було б добре, якби не півень. Клятий капосний півнисько. А треба сказати, що півень на хуторі був дуже гарний, диво-півень, із золотистим гребенем, з розкішним пір’ям, що переливалося різними кольорами, справжній султан, володар курячого хутірського царства, який так і просився в казку, а не в суп чи борщ, куди його регулярно погрожував відправити дід Федір. Тому що півень-красень мав одну дуже шкідливу звичку. Він підступно злітав на плечі мешканців хутора й (що ще гірше) гостей і починав дзьобати по тім’ю.

Так він вчинив того літнього дня і з моєю вчителькою. Спершу закричала з переляку вона, потім я, а потім і бабуся. Півня якось зняли з учительських пліч, Олександра Григорівна тільки й сказала: «Ну й розбійник у вас!» — і з дуже сердитим виглядом, як мені здалося, покинула хутір. З того дня я запанікував (півень напав на вчительку!), а коли настала пора знову вирушати до школи, заявив, що не піду, я вже вивчився, вмію писати, читати й рахувати, з мене вистачить. Пішов аж на третій чи четвертий день. І панічно боявся, що вчителька розказала про той випадок з півнем, що дорікатиме мені. Вчителька не розказала. А я старався, ну, дуже старався вчитися. Так старався, що в кінці першої чверті Олександра Григорівна урочисто промовила:

— А знаєте, діти, у нас з’явився ще один відмінник. Хто це, ану відгадайте.

— Володя Лис, — хором відповіли однокласники.

Така історична роль того диво-півня в моїй освіті. Уже через багато років, зустрівши якось Олександру Григорівну на сільському базарі, я запитав, чи пам’ятає вона про той випадок з півнем?

— Аякже, — посміхаючись, відповіла вона. — Ще й як пам’ятаю. Я ж бачила тоді, як ти переживаєш, того й нічого не розповіла в класі.

Як ви вже, певно, зрозуміли, у мене була дуже гарна перша вчителька.

Радіо. У часи мого дитинства, десь наприкінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих років двадцятого століття в нашому поліському селі з’явилося в хатах диво — радіо. По вулицях ставили стовпи, проводили дроти до кожної хати, і люди навперебій ходили до сільського магазину, а то і їздили до райцентру, щоб купити маленький приймачок, якого називали просто «радіво», а ще по-сільському влучно — «брехунець». До появи «брехунців» у селі по стовпах були розвішені кілька великих «брехунців»-репродукторів, схожих чимось на кажанів. Вони голосно, чути було в безвітряну погоду на цілий куток — із шостої ранку до дванадцятої вечора — транслювали новини, повідомляли про рішення партійних пленумів і з’їздів, підступи американських імперіалістів, які хочуть неодмінно розв’язати світову війну, високі надої і ще вищі врожаї кукурудзи. А ще десь раз на тижнів два тоді по радіо передавали футбол, себто транслювали репортажі з республіканського стадіону імені Хрущова (згодом «Динамо»), і ми, хлопчаки, збиралися біля того вуличного радіо, щоб повболівати за рідне «Динамо», особливо коли воно мало всипати