Читати книгу - "Казки народів світу"

ДІК ВІТТІНГТОН ТА ЙОГО КІШКА

Англійська народна казка

У давню давнину, коли ще Англією правив король Едвард Третій, жив у одному селі хлопчина. Його звали Дік Віттінгтон. Батько й мати Дікові померли, й ще змалечку хлопець скуштував гіркої сирітської долі. Ходив він у дранті, їв, що дадуть люди. А люди в селі жили бідно, самі перебивалися з хліба на воду. Тож найчастіше діставались Дікові лише недоїдки, а часом то лягав він спати голоднісінький. Не диво, що й суха скоринка хліба смакувала йому краще, ніж кому іншому паляниця чи смачний пиріг.

Хоч у якій нужді зростав Дік, хоч завжди ходив голодний, холодний, проте був він хлопець розумний і допитливий. Цікаво було йому знати, що робиться в світі, і дуже любив він слухати про далекі міста й чужоземні краї. Було, де тільки зберуться дорослі — чи то в неділю біля церкви, чи вечорами під корчмою, чи біля голярні,— вже й Дік там: стоїть десь ізбоку, слухає.

Найбільше людей збиралося біля корчми, де зупинялись подорожні. Кожен подорожній розповідав про те, що бачив, що чув у своїх мандрах. З тих розповідей Дік дізнався: десь далеко, за горами й долинами, є велике місто Лондон, сповнене різних чудес. Жодному з подорожніх не довелося там побувати, проте вони чули: люди в місті живуть, лиха не знаючи. Бідних немає, всі городяни заможні. З рання до вечора у місті розваги — співанки чи танці. Не знають там тяжкої праці. Та й не диво — адже всі вулиці Лондона вимощені золотими гінеями![1]

Дуже закортіло Дікові поглянути на дива. Вирішив він добратися до Лондона. Однаково треба йти з села, бо тут йому життя немає.

Вийшов на битий шлях. Бачить — їде велика хура з паками товарів, везуть її аж восьмеро коней. Питає Дік у візника:

— Ви часом не в Лондон?

Той йому:

— Авжеж, у Лондон.

Почав хлопець проситися:

— Візьміть і мене з собою. Я на віз не сідатиму, тільки йтиму з вами.

Розпитав візник Діка, довідався, що у нього ні батька, ні матері. Бачить — хлопець обідраний, захарчований — пропаде. Тоді й каже Дікові:

— Ну, добре, згода, помандруємо далі разом.

Дорога до Лондона далека. Навряд чи дійшов би туди хлопець сам, без грошей, без харчів. Проте скрізь траплялися добрі люди. Вони жаліли сироту, годували його, поїли. Добросердний візник час від часу підсаджував Діка на віз, щоб хлопець перепочив, і дозволяв йому ночувати серед пак з товарами.

Їхали вони довго. І ось одного дня перед ними відкрився Лондон. Нетерплячий Дік притьмом подякував візникові й чимдуж побіг уперед, шукати вулиці, вимощені золотими гінеями.

Хлопцеві лише раз у житті пощастило бачити гінею: її розмінював у корчмі якийсь подорожній. І дали за неї цілу пригорщу срібних грошей — справжнісіньке багатство. Отож хлопець збирався виколупати з бруківки дві-три гінеї: їх вистачить надовго.

Та ба! На вулицях Лондона Дік не знайшов жодної золотої монети. Деякі вулиці були вимощені каменем, інші зовсім не забруковані. Та ніде ані сліду золота. Цілий день хлопець ходив по місту, а як стемніло, ліг під парканом у якомусь провулку й заснув.

Уранці, голодний, стомлений, зневірений, почав Дік просити милостиню в перехожих. Проте ніхто йому не давав нічогісінько. Охлялий хлопець ліг спочити біля дверей багатого дому. Аж тут вийшла з дому куховарка, жінка злостива й лиха. Побачивши обдертого хлопця, вона закричала:

— Чого це ти вмостився тут, ледащо? Немає тобі іншого місця?

Саме тоді нагодився хазяїн дому — купець на ім’я Фіцуоррен, що був, на щастя, чоловіком розважливим і добросердним. Утихомирив він куховарку та й питає Діка:

— Звідкіля ти, хлопче? І що збираєшся робити в Лондоні? Я бачу, що ти сидиш без діла. То затям собі: байдикуючи, в Лондоні не проживеш.

— Я б і радий працювати, — каже Дік, — та не знаю, де шукати роботи. У мене тут ні родичів, ні знайомих. А сиджу я тому, що зовсім знесилів. Ось уже два дні у мене й рісочки не було в роті.

Спробував Дік підвестися, проте ноги йому не служили. Пожалів купець бідолаху, повів до себе додому, нагодував і каже:

— Живи у мене. Будеш допомагати на кухні.

Живе хлопець у купця, та так уже старається, щоб віддячити доброму чоловікові. Робить усяку чорну роботу: і посуд миє, і помиї виносить, і біля плити порається. І все — тільки за харчі та постіль на горищі.

Якось би й жив він, якби не зла куховарка. Вона зненавиділа Діка і сікалася до нього, де тільки могла.

Мабуть би, й вижила та куховарка хлопця, якби не купцева дочка Аліса. Вона жаліла Діка і як могла заступалася за нього.

Проте у Діка була ще й інша халепа. Ночував він на горищі, а там водилася сила-силенна мишей. Вони гасали по горищу цілу ніч, скакали через хлопця і зачіпали його обличчя своїми хвостами. Уявляєте, як йому там було?

У купця Фіцуоррена часто бували гості. Коли вони приходили, Дік чистив їм чоботи. Якось один із гостей дав йому мідний гріш — пенні. І от за пенні хлопець купив кішку. Він приніс її до себе на горище, дбав про неї, ділився з нею своїм убогим харчем. Кішка стала його єдиним другом і товаришем. Мов у подяку за любов і піклування, вона виловила на горищі всіх мишей, і хлопець міг спати спокійно.

Якось Діків хазяїн спорядив корабель за море у далекі африканські краї. Корабель той мав везти товари на продаж та обмін.

Скликав купець усіх своїх і каже:

— Як маєте що продати, принесіть на корабель. Виторг буде ваш.

У коленого знайшлося що-небудь на продаж: чи то намисто, чи перстень, чи ножик. Тільки в Діка не було нічого, він і не прийшов. Хазяйська дочка і каже, що, мовляв, вона що-небудь дасть — нехай це буде Дікова частка.

Але батько:

— Ні, хай Дік дає що-небудь своє власне.

Покликали хлопця. Той каже:

— Немає у мене нічого, тільки кішка.

— Ну, то давай кішку. Може, вона тобі щастя принесе.

Тяжко було хлопцеві розлучатися зі своїм єдиним другом. Та зважився: одніс кішку на корабель, віддав капітанові. А той зрадів:

— От і добре, — каже. —