Читати книгу - "Пора серця. Листування"

Я відчуваю, що надто мало кажу, що я не можу допомогти Тобі. Я мала б прийти, поглянути Тобі в очі, забрати Тебе звідтіля, цілувати й тримати, щоб Ти знову не зникнув. Прошу Тебе, вір тому, що я з’явлюся одного дня й поверну Тебе. Я дивлюся з великим страхом, як Ти вирушаєш у безмежне, відкрите море, та я хочу побудувати собі корабля, щоб повернути Тебе додому з Твоєї загубленості. Однак і Ти повинен щось для цього робити й не надто мені все ускладнювати. Час, та й багато чого — проти нас, та він не має права знищити те, що ми хочемо вирятувати із нього.

Напиши мені якомога скоріше, будь ласка, і напиши, чи хотів би Ти ще почути від мене хоча б одне слово, чи можеш прийняти ще мою ніжність, мою любов, чи можна Тобі ще чимось зарадити, чи Ти деколи ще сягаєш мене й огортаєш тим безпросвітнім, глибоким сном, в якому я хотіла б запроменіти.

Спробуй, напиши мені, запитай мене, випиши до останку все, що лежить на Тобі тягарем!

Я всією душею з Тобою,

Твоя Інґеборґ.

10.1 Додаток

Відень, 25-го серпня 1949 р.

Коханий,

цей лист не буде легким; минув рік без жодних запитань і без жодних відповідей, з не багатьма, хоча дуже ніжними привітаннями, обережними спробами поговорити, з яких донині нічого не вийшло. Чи Ти пам’ятаєш іще наші перші телефонні розмови? Як тоді було тяжко; мені завжди щось стискало горло, почуття, подібне до того, яке досі проймає наші листи. Я не знаю, чи й Ти відчуваєш те саме, однак так мені видається.

Очевидно, мовчанка Твоя була іншою, аніж моя. Для мене це очевидно, що ми тепер не говоритимемо ані про Тебе, ані про ті причини, які спонукали Тебе мовчати. Вони завжди є і будуть для мене важливими, проте якщо й треба щось покласти ще на шальку терезів, то в жодному разі не те, що має стосунок до Тебе. Ти для мене — це Ти, Ти для мене ні в чому не «винен». Ти не мусиш нічого казати, хоча я радію навіть найменшому слову, яке Ти промовляєш до мене. Зі мною усе виглядає інакше. З поміж нас обох я, напевно, не настільки складна, та все-таки мушу радше сама себе пояснити, бо Тобі важче це зрозуміти.

Моя мовчанка насамперед означає, що я намагалася зберегти ці тижні такими, якими вони були, мені нічого більше не треба було, як тільки деколи отримувати листівку від Тебе, підтвердження, що я не снила, що наяву все було, як було. Я любила Тебе, цілковито незмінно, у тій площині, що була «за каштанами»{38}.

Тоді надійшла цьогорічна весна, і все наринуло з новою силою, стало тужливішим, і вийшло з-під дзвону зі скла, під який я його поставила. З’явилось багато планів, я прагнула до Парижа, прагнула знову Тебе побачити, та не можу сказати Тобі, чому та з якою метою. Я не знаю, чому хочу бути з Тобою й навіщо, і я з цього дуже радію. А втім, я знаю це надто добре.

Цей рік був для мене надзвичайно насиченим, дещо мені вдалося, я мала багато роботи, закінчила й підготувала до видання кілька перших речей{39}, сповнена сумнівами, нерішучістю та надіями.

Чи пам’ятаєш іще, як Ти ніяковів завжди від моєї відвертості в деяких справах? Я не знаю, що б Ти хотів тепер знати, а що ні, однак Ти, напевно, міг би припустити собі, що час, який минув від тієї миті, як ми були разом, не минув у мене без стосунків з чоловіками. Я задовольнила бажання, яке Ти мав стосовно цього всього тоді; про це я також іще Тобі не сказала.

Однак ніщо не стало зв’язком, я ніде не затримуюсь, мене проймає, як ще ніколи, неспокій, я не хочу й не можу нікому щось обіцяти. Ти запитаєш: як далеко в минулому опинилися за всім цим наші травень та червень — ні на день, мій коханий! Травень і червень тривають для мене сьогоднішнім вечором, вони будуть завтра опівдні, і так — через багато, багато років.

Ти пишеш із гіркотою, що, нібито, я дуже дивно поводилась, коли опинилася перед вибором поміж Америкою та Парижем. Я надто добре Тебе розумію, і тому мені тепер теж завдає великого болю, що Ти саме так це сприйняв. Усе, що б я не сказала на це у відповідь, буде неправдою. Може, я хотіла в такий спосіб побачити, чи Тобі на мені ще залежить, не навмисно, либонь, підсвідомо. Я не хотіла також вибирати поміж Тобою й Америкою, а лиш те, що осторонь нас. До цього ще додається дещо, те, що мені важко Тобі пояснити, як часто день у день руйнуються плани, як вони набувають іншого, нового обличчя. Сьогодні це стипендії, про які завтра не може бути жодної мови, бо треба було подати заяву до конкретного терміну, дотриматися якого немає змоги, окрім того — бракує підтверджень, які неможливо одержати. Сьогодні я вже настільки далеко, що маю кілька рекомендацій{40}, одну для стипендії до Парижа, іншу — до Лондона, проте я не можу сказати з певністю, що з цього вийде, я подаю ці заяви без жодної конкретної думки, а тільки в надії, що одна з них якось реалізується. Окрім того, дехто хоче взяти мене зі собою у приватну подорож до Парижа. Я навіть досить певна, що якось це вдасться, бо одного разу це вже мало не сталося{41}. У цей момент я сама собі на заваді, бо мої завершальні іспити для докторату{42} затягуються настільки, що я б ніколи не змогла собі уявити, що це можливо.

Ти, напевно, дійдеш після цього до висновку, що я від Тебе дуже віддалилась{43}. Я можу відповісти лише одне, наскільки неймовірним це б не видалося тепер навіть мені самій, я Тобі дуже близька.

Це гарна любов, у якій я з Тобою живу, і тільки тому, що боюся сказати надто багато{44}, я не кажу,