Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

– Ну, я поїхала? – запитала, ще й досі не вірячи, що біля машини її ніхто не очікував у засідці.

– Добре. Їдь. І, бажано, більше не повертайся сюди. Ніколи!

«Ну, це навряд! – подумала Саша. – Не на ту ви, хлопці, нарвалися». Проїхала кілька кілометрів, зупинилася. Дістала мобільний, набрала друга-чоловіка:

– Алло, Ваню. Привіт.

– Привіт. Ти де?

– Ну, вже точно не на морі. Я тут наколобродила трохи, хі-хі…

– Повертайся. Розкажеш.

Друг-чоловік особливо не переймався за неї в таких ситуаціях, вірив у її щасливу зірку, вірив так само пристрасно, як і кохав. За те Саша його не тільки любила не менш пристрасно, а й цінувала – непомірна турбота її обтяжувала завжди значно більше, ніж клопоти чи обов’язки. Можливо, це і є одна з передумов особистої свободи – ніхто не мусить про тебе надміру турбуватися. А якщо ти вільний від чужої турботи, значить, вільний і від обов’язку за ті турботи платити взаємністю.

Знайома дорога додому, не зважаючи на велику втому, давалася легко. Трохи видихнувши адреналін небезпеки, Саша відчула, як серце гризе незадоволення. Прислухалася до себе, намагаючись зрозуміти, що насправді не так. Не змогла провести якісну розвідку, дізнатися, як можна нашкодити Хазяїну в Заповіднику? Так, але це можна виправити. Що ж тоді? «Чорні списки»? Так, треба дізнатися, що там до чого, але щось інше її засмучувало, інше… «Краще б мене затримали! – нарешті зрозуміла вона. – Кудись закрили! Стався б скандал, і люди, можливо б, інакше подивилися на реалії?…» Але вона їхала додому.

2

Там, усередині чорного масивного корпусу, працювала найсучасніша електронна апаратура зв’язку і захисту від втручань, відстеження абонентів і багато чого іншого, чим він ніколи не користувався. Для нього головним було те, що телефон дзвонив класичним дзвоником із фільмів про Другу світову війну, як дзвонив телефон у кабінеті Сталіна, а на корпусі знаходилися великі кнопки, напроти яких стояли прізвища. Натискаєш відповідну кнопку – апарат бездоганно тебе з’єднує з абонентом, і ти спокійно говориш. Маючи глибокий і не завжди позитивний досвід, він страшенно боявся прослухування, нікому не довіряв, тому питання безпеки стали для нього найважливішими. Позавчора вони кинули в нього куряче яйце, вчора на нього упав вінок, а завтра захочуть кинути гранату або впаде бетонна стіна, – ніхто не застрахований від безглуздя людей і нещасних випадків, а життя, воно одне, і чим довше живеш, тим більше починаєш цінувати кожен день. Тому, коли зайшла мова про телефонний апарат, він мав чітку уяву про те, яким той має бути: міцний важкий корпус 1930-х років, щоб не потрібно було притримувати рукою, коли натискаєш на кнопки, простий і надійний у користуванні, максимально захищений від втручань при розмові.

Напроти перших двох кнопок стояли прізвища «Шевцов» і «Гусляков». Віктор Шевцов вів всі юридичні питання Хазяїна, тримав руку на пульсі в судах і прокуратурах, закривав угоди, словом, більш довіреної особи, не рахуючи сина, у власних справах Хазяїн не мав. За винятком, звісно, Миколи Гуслякова – людини, яка відповідала за його безпеку на всіх рівнях. Обидва – Шевцов і Гусляков – сиділи зараз напроти на стільцях і розповідали вельми цікаві речі. Два мільярди доларів – навіть для Хазяїна це була величезна сума грошей. Грошей, які хтось хотів поцупити з бюджету країни, тобто, вважай, з його, Хазяїна, бюджету, інакше він ніколи про держбюджет і не думав. Інакше навіщо тоді було ставати президентом країни, якщо ти не можеш брати звідти, скільки тобі потрібно?!

– Так, значить, два мільярди доларів? – ще раз перепитав він.

– Саме так, – відповів Шевцов. – Ось рішення судів. Обидва прийняті в червні цього року, обидва – на користь приватної фірми «Газукрпром». Щоправда, приватною вона стала не так давно…

– Що ти маєш на увазі?

– Донедавна серед засновників там значився державний «Нафтогаз»… Але, знову ж таки, рішенням суду… – Тут Шевцов голосно хмикнув: – Державне підприємство півроку тому вивели з числа засновників.

– Як таке могло статися?! – Хазяїн насправді видавався здивованим.

– Ну, наші суди… ви ж самі добре знаєте, – почав було відповідати Шевцов, але Хазяїн грубо його осік:

– Як таке могло статися, що ми про ці гроші дізнаємося останніми? І як таке може бути, що ці гроші забирає хтось інший?!

– Важко сказати, – Шевцов давно звик до спалахів гніву Хазяїна. В такі критичні моменти головне було знаходитися від того на відстані більшій, ніж довжина руки, а зараз Шевцова захищав стіл, тож він зберігав абсолютний спокій. – У цих товаришів – могутнє прикриття і непогано працює голова. Там все дуже просто придумано і, водночас, дуже нахабно. Ми не знаємо напевне, хто стоїть за цією оборудкою, можливо, що навіть і росіяни.

– Хто саме?

– «Газпром».

– «Газпром»? – Хазяїн напружився. – Ми так із ними не домовлялися!

– Думаю, що «Газпром» – тільки удаване прикриття для Кардаша. Насправді він хотів тишком поцупити гроші сам.

Хазяїн уважно подивився на Шевцова – прізвище відомого олігарха, начебто і союзника Хазяїна, а насправді окремого і дуже небезпечного гравця, в сьогоднішній розмові прозвучало вперше.

– Ми можемо це зупинити? – Хазяїн міцно постукував кулаком по зігнутій долоні, начебто бив когось, як він механічно завжди робив під час великої психологічної напруги, наприклад, коли грала улюблена футбольна команда «Шахтар».

Шевцов рефлекторно втиснувся в крісло, Гусляков, навпаки, подався вперед, наче беззастережно був готовий прийняти удар будь-якої сили прямо в обличчя.

– Звісно, – зважено відказав Шевцов. – Ми можемо наказати «Нафтогазу» – негласно, звісно, – не виконувати рішення суду, потягнути час. А там щось придумаємо. Зараз головне – не дати грошам вийти за межі країни.

Хазяїн кивнув головою погоджуючись. Насправді він щодня дивувався, як багато людей і в яких масштабах крадуть в цій країні, і, що дивно, при тому країна не розвалювалася. Пройдисвіти, серед яких було майже все його оточення, вдавалися до таких хитромудрих схем, що якби ту енергію направити в конструктивне русло розбудови країни… І при всіх своїх можливостях – ФСБ, СБУ, розвідка, податкова, інші джерела інформації – навіть він, президент, не міг контролювати і регулювати цей процес, не міг знати в повному обсязі, що відбувається. Тільки затикали дірку в одному місці, давали негідникам по руках – протікало в іншому, затикали там – відкривався наступний потік. Шахраї були неймовірно вигадливі,