Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу;"

Форд сів на сходинку, дістав із сумки пляшку Джанкс Спіріт і рушник. Він відкрив її верхівку рушником, що мало протилежний від очікуваного ефект. Джанкс Спіріт миттю вбив мільйони мікроорганізмів, які вже почали будувати доволі таки складну і розвинуту цивілізацію, особливо в найбільш смердючих ділянках рушника.

— Хочеш? — запропонував Форд після того як хильнув сам.

Вона знизала плечима і взяла пляшку.

Вони якийсь час сиділи і мирно слухали шум сигналізацій в сусідньому кварталі.

— Трапилось так, що я заборгував багато грошей, — сказав Форд. — Коли я їх віддам, мені можна прийти і побачитися з тобою?

— Звісно, я буду тут, — відповіла дівчина. — А багато це скільки?

— Заробітня плата за п'ятнадцять років.

— За що?

— За написання двох слів.

— О Заркуон, — сказала дівчина. — І яке ж з них забрало стільки часу?

— Перше. Друге прийшло якось саме одного разу після ланчу.

Велика електронна ударна установка вилетіла через вікно, впала прямо перед ними і розбилась на шматочки.

Скоро стало зрозуміло, що деякі із сигналізацій увімкнув поліцейський патруль спеціально, щоб засісти в засідку і чекати на інший патруль.

Здавалося, що машини з найбридкішими сигналізаціями з'їхались з усього міста, аби їх запустив гелікоптер, який пролітав через гірські хребти багатоповерхівок.

— Насправді, — сказав Форд, який намагався перекричати шум, — це було не зовсім так. Я написав неймовірно багато, але вони взяли і обрізали.

Він дістав свою копію Путівника із сумки.

— А потім взагалі планету зруйнували, — продовжив кричати він. — Справді корисна робота, чи не так? Хоча вони ще мають мені заплатити.

— Ти працював над цією штукою? — прокричала вона у відповідь.

— Так.

— Хороший номер.

— Хочеш побачити, що я написав? — прокричав він. — Перед тим як його зітруть? Сьогодні вночі вийде оновлення. Хтось, мабуть, дізнався, що планету, на яку я витратив п'ятнадцять років, скоро зруйнують. Вони пропустили цей факт кілька останніх оновлень, але так не може тривати вічно.

— Стає дуже важко говорити, чи не так?

— Що?

Вона знизала плечима і вказала наверх.

Над ними завис гелікоптер, який, здається, брав учать у сутичці з рок гуртом на верху. Над будинком здіймався дим. Звукоінженер висів у вікні на кінчиках пальців, збожеволівший гітарист бив його по тих же пальцях палаючою гітарою, а гелікоптер стріляв по них.

— Може ми підемо кудись?

Вони помандрували вниз вулицею, подалі від шуму і натрапили на вуличний театр. Його трупа намагалась поставити коротку п'єсу про внутрішні проблеми міста, але потім здалась і зникла у маленькому італійському ресторанчику, який недавно опікувався в'ючною твариною. Весь цей час Форд тицяв у панель інтерфейсу Путівника.

Вони пірнули у провулок. Форд присів на сміттєвий бак і почекав доки інформація не заповнила екран Путівника.

Він знайшов свій запис.

«Земля: Майже безпечна.»

Щойно він це прочитав, екран став скупченням системних повідомлень.

— Ось і воно, — промовив Форд.

«Будь ласка, зачекайте»,— йшлося в повідомленні. — «Всі записи оновлюються через Суб-Ета Нет. Цей опис було переглянуто. Систему буде вимкнено на десять секунд.»

В кінці алеї проповз сірий лімузин.

— Слухай, — сказала дівчина, — коли отримаєш платню знайди мене. Я працьовита дівчина, а там люди, які чекають на мене. Я мушу йти.

Вона відмахнулась від напіввимовленого протесту Форда і залишила його сидіти самого на сміттєвому баку пригнічено спостерігати як великий проміжок його робочого життя змивається в електронне небуття.

А на вулиці тим часом стало спокійніше. Поліцейські битви перемістились в інший район міста, кілька учасників рок гурту, які вижили погодились визнати розбіжність у музичних смаках і вирішили займатися сольною кар'єрою, трупа вуличного театру знову з'явилася з італійського ресторанчику разом з в'ючною твариною, вони сказали їй, що візьмуть до бару де її будуть обслуговувати хоча б з найменшою повагою. Трохи далі, сірий лімузин припаркувався біля кербсайду[5].

Дівчина поквапилась до авто.

За нею, в темряві алеї, зелене світло грало на Фордовому обличчі, а його очі потроху розширювалися від здивування.

Там де він збирався знайти нічого, стертий, закритий запис, натомість був безперервний потік тексту, діаграм, рисунків і картинок, рухомих зображень серферів на австралійських пляжах, Йогурту на грецьких островах, ресторанів, яких слід уникати в Лос-Анджелесі, валютних угод, яких слід уникати в Стамбулі, погоди, якої слід уникати в Лондоні, барів, в які слід ходити будь-де. Сторінка за сторінкою. Все було там. Все, що він записав.

З наростаючим нерозумінням він листав запис вперед і назад, зупиняючись то тут, то там на різних пунктах.

«Поради для іншопланетян у Нью-Йорку:

Приземляйтеся будь-де, можете в Центральному парку, а можете і в будь-якому іншому місці. Всім все одно, ніхто навіть не помітить.

Виживання: одразу дістаньте роботу водія таксі. Ваша робота буде полягати у тому, що вам потрібно відвозити людей туди, куди вони скажуть, у жовтій машині яку називають таксі. Не хвилюйтесь, якщо ви не знаєте як працює автомобіль, не знаєте мови чи не розумієте географію або місцеві закони, чи маєте на голові величезну зелену антену. Повірте, це найкращий спосіб залишатися непоміченими.

Якщо ваше тіло має дивну форму, спробуйте показувати його на вулиці за гроші.

Амфібіям з будь-яких планет системи Пухлинія, Погибель чи Нудотія, особливо сподобається Іст Рівер, яка багата на всі ті чарівні поживні речовини, які тільки-но зміг досягти найменший і найзаразніший лабораторний слиз.

Розваги: Це великий розділ. Неможливо отримати більше веселощів не убивши перед цим електричним струмом своїх центрів задоволення...»

Форд перемкнув вимикач, який називався «Готовий до використання», який був замість тепер вже застарілого «В режимі очікування», яке замінило древнє «Вимкнути».

Це була та планета, яку повністю знищили і він це бачив на власні очі, чи скоріше відчував як пекельний вибух простору. Він відчував як земля гупала наче барабан, дрижала, ревла схоплена хвилями енергії, які лилися з огидного жовтого корабля вогонів. А потім, нарешті, через п'ять секунд після того як останній, на його думку, момент життя промайнув, він відчув легку нудоту, яка виникає після дематеріалізації, у той час як його разом з Артуром Дентом жбурнули через атмосферу, наче спортивну трансляцію.

Помилки не було. Не мало бути. Землю точно знищили. Точно, точно. Випарували у відкритий космос.

І все ж — він увімкнув Путівник знову —