Читати книгу - "Аутсайдер"

Трой Рамадж і Том Єйтс на нього не зважали. Вони підійшли до лави запасних «Драконів» (така пересувна конструкція з довгим ослоном, трьома корзинами спорядження й відром брудних м’ячів для тренування) і попрямували туди, де стояв Террі. Рамадж дістав з-за спини пару наручни­ків. У натовпі те помітили, і здійнявся тихий гомін — на дві третини збентежений і на одну — схвильований: «О-о-о-о!»

— Агов, хлопці! — гукнув Ґевін, підбігши до лави запасних (і мало не перечепившись об рукавичку першого бейзмена, яку тут кинув Річі Ґаллант). — У нас іще матч не скінчився!

Єйтс відсунув його рукою і похитав головою. Над трибунами повисла гробова тиша. «Ведмеді» облишили свої захисні пози, випросталися й просто дивилися, помахуючи рукавицями. Кетчер потупотів до пітчера й став із ним на півдорозі між пітчерською гіркою та домашньою базою.

Террі трохи знав того копа, що тримав наручники, — восени він із братом інколи приходив дивитися чемпіонати Попа Ворнера [19].

— Трою? Що таке? У чому річ?

На обличчі тренера Рамадж не побачив нічого, окрім щирого подиву — на перший погляд. Він працював у поліції з дев’яностих і знав, що найзатятіші злочинці досконало володіють міною «Хто, я?». І цей хлопець був з найгірших. Пам’ятаючи вказівки Андерсона (і залюбки їх виконуючи), він підняв голос так, щоб його почув увесь стадіон (де, як повідомлять завтрашні газети, зібралося 1588 уболівальників).

— Теренсе Мейтленд, вас заарештовано за вбивство Френка Пітерсона.

Із трибун долинуло ще одне «о-о-о-о!», цього разу гучніше, мов вітер почав здійматися.

Террі спохмура глянув на Рамаджа. Він розумів слова, прості людські слова, що утворювали розповідне речення, він знав, хто такий Френкі Пітерсон і що з ним сталося, але сенс цих слів до нього не доходив. Він тільки й устиг сказати: «Що? Це жарт якийсь?», коли спортивний хронікер із «Рупора Флінт-Сіті» клацнув фотоапаратом, і наступного дня світлина з’явилася на першій шпальті газети — Террі стоїть, роззявивши рота й вилупивши очі, з-під кашкета «Золотих драконів» навсібіч стирчить волосся. На фотографії він мав помарнілий і винуватий вигляд.

— Що ти оце сказав?

— Простягніть, будь ласка, зап’ястки.

Террі поглянув на Марсі й дочок, які досі сиділи на стільцях за сіткою і витріщалися на нього з однаковими виразами застиглого здивування. Жах прийде пізніше. Бейбір Пател покинув третю базу й рушив до лави запасних, дорогою знімаючи свій шолом бетера, під яким показалася спітніла копиця чорного волосся. Террі помітив, що хлопець починає рюмсати.

— Повертайся на місце! — крикнув хлопцю Ґевін. — Гра ще не скінчилася.

Та Бейбір лише стояв за лінією фолу, дивився на Террі й ревів. Террі також дивився на хлопчика, упевнений (майже впевнений), що це всього лише сон, аж раптом Том Єйтс схопив і смикнув його за руки з такою силою, що Террі мало не повалився вперед. Рамадж рвучко надягнув наручники. Не якісь там пластикові стрічки, а справжні наручники, великі й важкі, що виблискували в променях вечірнього сонця. Тим самим гримким голосом Рамадж заявив:

— Ви маєте право зберігати мовчання і не відповідати на питання, але якщо таки заговорите, то будь-що сказане може бути використано проти вас на суді. Ви маєте право на адвоката під час допитів, зараз і в подальшому. Вам усе зрозуміло?

— Трою?

Террі ледве розчув власний голос. Він почувався так, наче йому з легенів раптом вибило повітря.

— Заради Бога, що відбувається?

Рамадж не зауважив його запитання:

— Вам усе зрозуміло?

Марсі підійшла до захисної сітки, уп’ялася в неї пальцями і затрясла. Позаду неї плакали Сара та Ґрейс. Ґрейс стояла на колінах біля стільця Сари — її власний стілець перекинувся й валявся у грязюці.

— Що ви робите? — закричала Марсі. — Що ви робите, заради всього святого? І чому саме тут?

— Вам усе зрозуміло?

Террі зрозумів тільки те, що на нього надягли наручники й тепер зачитують права — і на це дивляться більш як півтори тисячі вболівальників, разом із його дружиною й двома малими доньками. То був і не сон, і не простий арешт. То було публічне приниження, причин для якого він не міг знайти. Краще покінчити з цим, і чимшвидше, краще в усьому розібратися. Хоч попри весь свій шок і спанте­личення він збагнув, що життя ще нескоро повернеться на круг свій.

— Зрозуміло, — відповів він і гукнув: — Тренере Фрік, не втручайтеся.

Ґевін був рушив на копів із кулаками, товсте обличчя заливалося злісним рум’янцем. Але зараз він опустив руки й відступив. Поглянув крізь захисну сітку на Марсі, стенув широченними плечима й розвів пухкі долоні.

Трой Рамадж продовжив тими ж розкотистими інтонаціями, мов міський вістун, що викрикує новини тижня на одній із площ Нової Англії. Його чув навіть Ралф Андерсон, що так і стояв, похилившись на седан. Добру справу робив цей Трой. Огидно її робив, за що Ралф, певно, отримає догану від керівництва, та тільки не від батьків Френкі Пітерсона. Ні, від них — жодної догани.

— Якщо ви не можете собі дозволити адвоката, то перед допитами вам надаватимуть державного, коли забажаєте. Ви зрозуміли?

— Зрозумів. І розумію ще дещо, — сказав Террі й по­вернувся до натовпу: — Я жодного уявлення не маю, за що мене арештовують! До кінця матчу за командою глядітиме Ґевін Фрік!

І ще, наче думка припізнилася:

— Бейбіре, повертайся на третю і біжи по фол-зоні.

Почулися оплески, які одразу ж заглухли. Горлань із трибуни знову заволав: «То шо ви кажете він зробив?» І натовп відповів на запитання, прошепотів два слова, що невдовзі лунатимуть по всьому Західному бокові й решті міста: ім’я Френка Пітерсона.

Єйтс ухопив Террі під руку й почав штовхати його в напрямку перекусної та парковки:

— Потім будеш людей напучувати, Мейтленде. А зараз ти прямуєш у в’язницю. І знаєш що? У нашому штаті голка [20] в законі, і ми нею користуємося. Але ж ти вчитель, так? Мабуть, сам у курсі.

Вони й двадцяти кроків не ступили від лави запасних, як Марсі Мейтленд їх наздогнала й піймала Тома Єйтса за руку:

— Господи Боже, що ж ви таке робите?

Єйтс скинув її руку, а коли вона спробувала вхопитися за чоловіка, Трой Рамадж відсунув її геть — обережно, але рішуче. Жінка на мить прикипіла до місця, мов уві сні, а тоді побачила Ралфа Андерсона, який ішов назустріч своїм офіцерам. Вона знала його з Малої ліги, ще коли Дерек Андерсон грав за команду Террі «Леви з Делікатесів Джералда». Ралф, ясна річ, не на всіх матчах був, але ходив так часто, як міг. У ті часи він іще форму носив, а коли його підвищили до детектива, Террі надіслав йому електронного листа з привітанням. Тепер Марсі бігла до Ралфа, неслась через поле у своїх старих тенісках, які зав­жди вдягала на матчі Террі, бо вважала, що вони привертають удачу.

— Ралфе! — гукнула вона. — Що відбувається? Це якась помилка?

— Боюся, не помилка, — відповів Ралф.

Ця частина операції Ралфу була не до душі, бо Марсі йому подобалася. З іншого боку, Террі йому теж завжди подобався — імовірно, цей чоловік змінив