Читати книгу - "Антон Великий"

Я аж трохи здригаюся. А тоді до мене доходить: наш бізнес працює! Анна побачила оголошення, сама, ніхто їй не показував.

— Але трохи неортодоксальний.

Уявлення не маю, що означає «неортодоксальний», однак відразу тривожуся.

— Покажи! — прошу я, схиляючись над її телефоном.

Перше, що відразу впадає у вічі, — гігантський мухомор. Я починаю читати, і втішного ще менше:

Хочете отримати:

Допомогу від заучок?

Догляд?

Свіжі скони?

Веселих собак на сніданок?

— Веселих собак НА СНІДАНОК? — я затуляю долонями обличчя.

Що люди про це подумають?

Що свої послуги пропонує банда серійних убивць? Рятуй, хто може! Якщо хтось сприйме оголошення всерйоз, то все закінчиться тим, що люди позачиняють усіх своїх чотириногих улюбленців удома.

Звісно, Нільс має рацію: увагу привертає незвичність, але ж усьому є межа!

— Ти написала «на сніданок» не там, де треба, — кажу я Кароліні вже за кілька секунд. — І гриб велетенський!

Кароліна голосно сміється у телефон, теж подивилася на оголошення.

— Соррі! Зараз виправлю!

— Хутчіш виправляй! — кричу я, не розуміючи, як вона може сміятися з такої грубезної помилки.

На щастя, Кароліна вже за кілька хвилин виправляє недогляд. Щоправда, гриб опинився між «доглядом» і «свіжими сконами», зате майже мікроскопічний.

І лише потім я читаю, що написано далі.

Scones, data & fitting dogs — ваш трамплін у світ живих.

— Трамплін У СВІТ ЖИВИХ? — стогну я.

Для кого трамплін? Для людей, котрі не живуть? Господи, звучить так, ніби ми можемо оживляти мертвих.

«Scones, data & fitting dogs — ми їмо собак і воскрешаємо мертвих».

Ще й логотип — мухомор! Mamma mia!

І лише після того, як Кароліна розсміялася удруге, я полегшено видихнув. Попри все, я засвоїв одну істину: бізнес — справа не для слабаків.

«Ми розпочали свій бізнес», — розповідаю я увечері Іне.

Я сиджу у своїй кімнаті, надсилаю їй фото, на якому — я з високо задертим великим пальцем.

«Як чудово!»

Якийсь слабенький ентузіазм.

«Я думаю розпочати акцію зі збору коштів», — відписує вона.

«Збір коштів? Для чого?»

«Для підлітків, насильно утримуваних в Ісландії, — пише Іне і додає: — Тато зі своїми подався на Канари!»

«Я знаю».

«Несправедливо!» — відповідає Іне.

Та насправді їй щастить, бо ж батьки розлучені, і вона щоліта двічі мандрує за кордон, то з татом, то з мамою.

Для розради я посилаю їй серденько. І ми закінчуємо есемесити.

ІВОННА О ТРЕТІЙ

— Сьогодні будьте дуже уважні на уроці німецької, — каже Кароліна мені й Уле дорогою до школи.

Вона з Нільсом та Ейвінном має французьку.

— Чого б це? — ми зацікавлено дивимося на неї.

— Наш сусід віддав у винайм на канікули свій дім кільком німецьким туристам, і вони хочуть доставки теплих сконів щоранку, — Кароліна широко й трохи гордо всміхається. — Завтра рано-вранці стартуєте!

Уже? Уле витріщається на мене, я — на нього.

— Як мило, — белькочу я, гарячково намагаючись пригадати, як готуються скони. Я розумію, що нам з Уле треба встигнути відточити наші навички. А ми нізащо не встигнемо!

Не зуміємо вдосконалити свою німецьку за один урок, надто якщо на уроці не проходитимемо слів, пов’язаних з купівлею і продажем сконів. Учителька німецької хоче, щоб ми розповідали, куди подамося на канікулах — німецькою, ясна річ.

Сіндре зібрався на Сейшели, Ніна — у США, Фатіма — до Великобританії, тобто Großbritannien, як це називається німецькою. Багато учнів проведуть канікули на дачах у горах.

Власне кажучи, лише ми з Уле залишаємося удома. «Zu Hause», — кажемо ми обоє, і мені раптом здається, що решта класу трохи нам співчуває.

Я, на щастя, знаходжу вдале виправдання.

— Mein Vater soll sich… vergiften…

Нещодавно я виявив, що у німецькій мові додають ver- або be- перед норвезькими словами.

Але вчителька широко всміхається, і я розумію, що ляпнув дурницю, бо німецькою це слово означає «отруїтися».

— Дуже сподіваюся, що твій тато не має наміру отруїтися, — жартує вона.

Усі регочуть, аж за животи хапаються, і, на щастя, забувають співчувати нам з Уле.

На першій перерві ми говоримо про скони. Норвезькою, звісно. Просто щастя, що завтра раненько тато Уле буде вдома. А він, без сумніву, уміє пекти все на світі. (Дивина, чесно кажучи, бо тато Уле вдень працює зубним лікарем. Іноді я задумуюся, чи не тому він такий привітний і милий поза роботою.)

Наступної перерви ми влаштовуємо спонтанну нараду «Scones, data & fitting dogs» біля ящика з піском на шкільному подвір’ї. Ми не з таких, хто суворо дотримується формальностей.

— Отримувала якісь звернення? — питаю я Кароліну. (Це ж вона у нас головна диспетчерка.)

— На жаль, ні. На собачому фронті — тиша.

Цілком очікувано, думаю я. Власники собак, певно, залягли на дно у своїх домівках і трясуться від страху перед такими помічниками.

— Малюки? — питає Уле.

Кароліна знову заперечно хитає головою.

Ну, так. Якщо добре подумати, то дитячий фронт теж мав би бути налаштований скептично до тих, хто поїдає собак.

Та, найімовірніше, люди собі думають, що ми збіговисько несерйозних дурників. З грибами і таким усяким.

Кароліна розповідає далі, з тією ж стурбованою зморщечкою між бровами.

— А інформаційну допомогу…

— …ми організували самі, — уриває її Ейвінн. — Учора ввечері обійшли старечі будинки й зібрали п’ять завдань вже на завтра! — він задоволено шкіриться. — Ще й пачку чіпсів заробили. Відразу після школи беремося до роботи!

Я захоплено дивлюся на нього й Кароліну. Справа потроху рухається! На користь Ейвінна, хоч він про це й не здогадується.

Дорогою додому ми з Уле заходимо до крамниці.

Десь у душі я сподівався, що ми скористаємося продуктами, які є в запасах батьків Уле, так би мовити, безкоштовно. Та коли Уле пропонує зробити закупи, я не можу відмовитися. На пошуковику в мобільному знаходжу добрий рецепт сконів. З горішками, родзинками й медом.

— Німці, без сумніву, люблять усе солодке, — киває Уле.

Він набирає все необхідне і ще дві булочки з заварним кремом заодно. Бо ж канікули почалися!

Уже на касі, коли ми складаємо покупки в пакет, я помічаю за вікном крамниці Віктора, хоча його там не було, коли ми заходили.

Я почуваюся трохи незручно.

— Я сказав йому «next time» минулого разу, — шепочу я до Уле. — Але сьогодні теж не маю грошей на картці.

Тому ми виходимо, ховаючись за спинами літньої пари, і робимо ставку на те, що Віктор нас не побачить. Про всяк випадок кажу до Уле: «Поглянь он там!» — тицяю пальцем, і ми дуже зацікавлено витріщаємося в протилежний бік.

У моїй кишені дзвонить мобільний. Це — Кароліна.

— Щойно був дзвінок, — каже вона. — Можете о третій