Читати книгу - "Діти Дюни"

— Я попередила вас обох, як сьогодні поводитись, — промовила Алія. — Ви знаєте причини цього не гірше за мене.

— Ми знаємо твої причини, але, може, ти не знаєш наших, — озвалася Ганіма.

— Гані! — гарикнула Алія.

Лето сердито глянув на тітку й сказав:

— У будь-який день, а сьогодні особливо, ми не будемо либитися, як малі діти.

— Ніхто й не хоче, щоб ви либилися, — відповіла Алія. — Проте ми вважаємо, що нерозсудливим буде викликати в моєї матері небезпечні думки. Ірулан зі мною погоджується. Хто знає, яку роль обере леді Джессіка? Вона ж, зрештою, бене-ґессеритка.

Лето труснув головою, міркуючи: «Чому Алія не бачить того, про що здогадуємося ми? Чи вона надто далеко зайшла?» І звернув особливу увагу на ледь помітні риси обличчя Алії, що видавали наявність у її генах спадку по дідові з материнського боку. Барон Владімір Харконнен не був приємною людиною. Здійснивши цей огляд, Лето відчув, як у ньому самому ворухнувся неспокій. Подумав: «Він і мій предок теж».

— Леді Джессіка пройшла науку правління, — промовив він.

Ганіма кивнула.

— Чому вона вибрала саме цей час для повернення?

Алія скривилася, а тоді сказала:

— Можливо, просто хоче побачити своїх онуків.

«Ти маєш таку надію, люба тітонько, — подумала Ганіма. — Але це диявольськи мало скидається на правду».

— Вона не може правити тут, — сказала Алія. — У неї є Каладан. Цього повинно вистачити.

— Коли наш батько пішов у пустелю, щоб там померти, він залишив тебе регенткою. Він… — заспокійливо промовила Ганіма.

— Ти маєш якісь скарги? — вимогливо спитала Алія.

— Це був розумний вибір, — озвався Лето, підіграючи своїй сестрі. — Ти єдина знала, як це — народитися так, як народилися ми.

— Є поголос, наче моя мати повернулася до Сестринства, — промовила Алія. — Ви обоє знаєте, що Бене Ґессерит думає про…

— Гидь, — закінчив Лето.

— Так, — Алія процідила це слово крізь зуби.

— Ще кажуть: один раз відьма — завжди відьма, — промовила Ганіма.

«Сестро, ти граєш у небезпечну гру», — подумав Лето, але, підтримуючи її, сказав:

— Наша бабуся — жінка великої простоти, куди простіша, ніж інші її посестри. Ти ділиш з нею пам’ять, Аліє, тож знаєш, чого від неї очікувати.

— Простоти! — вигукнула Алія, хитнувши головою. Оглянула переповнений перехід, знову перевела погляд на близнят. — Якби моя мати була менш складною натурою, вас би тут не було. Та й мене теж. Я була б її первістком, і нічого цього…

Ледь здригнулася, знизала плечима.

— Попереджаю: хоч би що ви сьогодні робили, будьте дуже обережні. — Алія підвела погляд. — Ось і моя варта.

— Ти все ще вважаєш, що нам не слід супроводжувати тебе в космопорт? — спитав Лето.

— Чекайте тут, — сказала Алія. — Я повернуся разом із нею.

Лето перезирнувся із сестрою і промовив:

— Ти часто казала, що спогади, передані нам тими, хто жив до нас, не матимуть вартості, доки ми не здобудемо достатньо власного досвіду, аби втілити їх у життя. Ми із сестрою віримо в це. Передбачаємо небезпечні зміни через приїзд бабусі.

— Вірте в це й далі, — сказала Алія. Обернулася, стала між охоронницями, які її обступили. Усі разом швидко рушили переходом до Державного Входу, де їх чекали орнітоптери.

Ганіма витерла сльозу з правого ока.

— Вода для мертвих? — прошепотів Лето, взявши сестру за руку.

Ганіма набрала повні груди повітря і глибоко зітхнула. Думала про те, як спостерігала за тіткою, вдавшись до методики, добре їй відомої з накопиченого предківського досвіду.

— Це зробив транс прянощів? — спитала вона, наперед знаючи відповідь Лето.

— Ти маєш якесь краще припущення?

— Лише задля обговорення: чому наш батько… навіть наша бабуся встояли?

Він якусь мить придивлявся до неї. Потім заговорив.

— Ти знаєш відповідь не гірше за мене. Прибувши на Арракіс, вони вже були сформованими особистостями. Транс прянощів — ну… — Він стенув плечима. — Вони не народилися у цьому світі, уже опановані своїми предками. Зате Алія…

— Чому вона не повірила пересторогам Бене Ґессерит? — Ганіма закусила нижню губу. — Алія мала ту саму інформацію, що й ми.

— Вони вже наперед назвали її Гиддю, — сказав Лето. — Не вважаєш, що було б спокусливо довідатися, чи ти не сильніша за всіх, які…

— Ні, не вважаю! — Ганіма відвела погляд від пильних братових очей, здригнулася. Їй достатньо було порадитися з генетичними спогадами, щоб ожили перестороги Сестринства. Була помітна тенденція, що, дорослішаючи, переднароджені набували лихих звичок. А правдоподібна причина… Вона знову здригнулася.

— Шкода, що ми не маємо кількох переднароджених предків, — промовив Лето.

— Може, й маємо.

— Але ми… Ах, знову старе питання без відповіді: чи ми справді маємо повний доступ до всього набору досвіду кожного предка?

Виходячи з власного внутрішнього сум’яття, Лето розумів, що ця розмова має завдавати болю сестрі. Він сказав:

— Ми мусимо зволікати, зволікати й зволікати щоразу, коли вона вимагає від нас трансу. Щонайбільша обережність із дозуванням прянощів — це для нас найкращий спосіб.

— Передозування мусило б бути значним, — промовила Ганіма.

— Ймовірно, що наша витривалість висока, — погодився він. — Глянь, скільки потребує Алія.

— Мені її шкода, — сказала Ганіма. — Це мусила бути витончена й підступна принада, що підкрадалася до неї, аж доки…

— Вона жертва, так, — промовив Лето. — Гидь.

— Ми можемо помилятися.

— Правда.

— Я завжди питаю себе, — задумалася Ганіма, — чи наступна пам’ять предків, до якої я сягну, не буде тією, що…

— Минуле не далі від тебе, як подушка, — сказав Лето.

— Ми мусимо скористатися нагодою й обговорити це з нашою бабусею.

— Її пам’ять у мені спонукає до цього, — озвався Лето.

Ганіма зустрілася з ним поглядом. Тоді сказала:

— Надмірне знання ніколи не дарує простих рішень.

Січ на краю пустелі,

Тут правив Лієт, правив Кайнс,

І Стілґар, і Муад’Діб,

І знову Стілґар за ним.

Наїб за наїбом лягають в пісок,

Але стоїть січ.

З фрименської пісні

Відходячи від близнят, Алія відчула, як швидко б’ється її серце. Упродовж кількох секунд цього калатання вона відчувала майже наказ зостатися з ними й благати в них допомоги. Яка безглузда слабкість! Згадка про неї повернула Алію до обачного спокою. Невже близнята наважилися практикувати передзнання? Дорога, що поглинула їхнього батька, має їх вабити — транс прянощів із його візіями майбутнього тріпоче, немов серпанок на мінливому вітрі.

«Чому я не можу бачити майбутнього? — міркувала Алія. — Чому, як не намагаюся, воно тікає від мене?»

«Близнята повинні спробувати», — сказала вона собі. Їх можна заманити, заохотити до цього. У них