Читати книгу - "Діти Дюни"

Муад’Діб у своїх несамовитих видіннях майбутнього, — це додавало протисили до людських справ. Це творило нові можливості ухвалювати рішення. Бути незв’язаним, бути розкутим — так, це могло знаменувати Божественний каприз. Чергова плутанина, куди не сягають можливості звичайної людини.

Стілґар здійняв руку з ножа. По його пальцях повзли мурашки на спомин про той дотик. Але вістря, яке колись виблискувало у роззявленій пащі піщаного черва, зосталося в піхвах. Стілґар знав, що тепер він не витягне з піхов цього ножа, щоб убити близнят. Він вирішив. Краще зберегти ту давню чесноту, яку цінував досі: вірність. Краще плутанина, про яку він, здавалося, знав, ніж та, що понад розуміння. Краще теперішнє, ніж омріяне майбуття. Гіркий смак у роті підказав Стілґарові, якими порожніми й відразливими можуть бути деякі мрії.

«Ні! Більше жодних мрій!»

Виклик: Чи бачив ти Проповідника?

Відповідь: Я бачив піщаного черва.

Виклик: Що чинить цей черв?

Відповідь: Дає нам повітря, яким ми дихаємо.

Виклик: Чого ж ми нищимо його землю?

Відповідь: Бо так велить Шай-Хулуд [обожнений черв]

«Загадки Арракіса» авторства Харк аль-Ади

За фрименським звичаєм, близнята Атріди прокидалися за годину до світанку. Позіхали й потягалися у сусідніх кімнатах, роблячи це в таємничій єдності одне з одним та відчуваючи рух у довколишніх печерних приміщеннях. Чули, як у передпокої слуги готують сніданок — кашу з фініками й горіхами, заправлену соком, вичавленим із частково переброджених прянощів. У передпокої були світлокулі, і крізь відкриті входи-арки у спальні сочилося лагідне жовте світло. При цьому м’якому світлі близнята швидко одягалися, відчуваючи близькість одне одного. Як умовились, одягли дистикости, що мали захистити їх від суховіїв пустелі.

Невдовзі королівська двійня зустрілася у передпокої, зауваживши раптову тишу, яка запанувала серед слуг. Усі помітили, що Лето мав поверх гладенького сірого дистикоста бежеву чорнообрамлену пелерину. Накидка його сестри була зеленою. В обох на шиї пелерини були зап’яті застібкою у формі яструба Атрідів — золотого з червоними самоцвітами очей.

Побачивши ці оздоби, Хара, одна зі Стілґарових жінок, сказала:

— Ви, як бачу, вирядилися задля своєї бабусі.

Лето взяв миску зі своїм сніданком, а тоді глянув на темне, зборознене вітром обличчя Хари. Хитнув головою. І сказав:

— Чому ти вважаєш, що це не задля нас самих?

Хара, не кліпнувши, зустріла його насмішкуватий погляд.

— Мої очі такі ж сині, як і твої!

Ганіма голосно засміялася. Хара завжди була майстринею фрименських жартівливих суперечок. На одному подиху сказала: «Не насміхайся з мене, хлопче. Можеш бути королевичем, але ми обоє маємо знак залежності від меланжу — очі без білків. Якої більшої оздоби чи більшої честі потребує фримен?»

Лето усміхнувся і сумно похитав головою.

— Харо, моя любове, якби ти була молодшою і ще не належала Стілґарові, я зробив би тебе своєю.

Хара легко прийняла свою маленьку перемогу, жестом наказавши іншим слугам далі готувати кімнати до важливих подій цього дня.

— Їжте сніданок, — промовила вона. — Сьогодні вам знадобиться багато сил.

— То ти погоджуєшся, що ми не досить гарні для нашої бабусі? — спитала Ганіма, набивши рот кашею.

— Не бійся її, Гані, — сказала Хара.

Лето проковтнув ложку каші, питально глянувши на Хару. Ця жінка хоч і проста, але пекельно мудра, бо так швидко розгадала їхню хитрість із оздобами.

— Вона повірить, що ми її боїмося? — спитав він.

— Схоже, що ні, — відповіла Хара. — Вона була нашою Превелебною Матір’ю, пам’ятайте. Я знаю її звичаї.

— Як одяглася Алія? — спитала Ганіма.

— Я її не бачила, — коротко відповіла Хара, відвертаючись.

Лето й Ганіма перезирнулися, наче мали спільну таємницю, і швидко схилилися над сніданком. Невдовзі перейшли до великого центрального переходу.

Ганіма заговорила однією з давніх мов, які збереглися в їхній генетичній пам’яті.

— Отож тепер маємо бабусю.

— Це дуже непокоїть Алію, — промовив Лето.

— Кому ж подобається відмовлятися від такої влади? — спитала Ганіма.

Лето тихо засміявся — напрочуд дорослий звук для такого юного тіла.

— Це щось більше.

— Чи очі її матері помітять те, що помітили ми?

— Чому ні? — спитав Лето.

— Так… Може, цього остерігається Алія.

— Хто знає Гидь краще за Гидь? — спитав Лето.

— Знаєш, ми можемо помилятися, — зауважила Ганіма.

— Але ми не помиляємося.

І він процитував із «Книги Азхар» Бене Ґессерит:

— «Через розумні причини й жахливий досвід ми називаємо переднароджених Гиддю. Бо хто ж знає, які пропащі та прокляті особи з нашого злого минулого можуть оволодіти живим тілом?»

— Я знаю історію цього, — сказала Ганіма. — Але, якщо це правда, чому ж ми не зазнаємо цього внутрішнього нападу?

— Можливо, наші батьки стоять у нас на варті, — відповів Лето.

— Тоді чому Алія не має такої охорони?

— Не знаю. Можливо, тому, що лише її батько помер, а мати жива. А може, просто тому, що ми ще молоді й сильні. Може, коли станемо старшими й більш цинічними…

— Мусимо бути дуже обачними з цією бабусею, — сказала Ганіма.

— І не розмовляти з нею про того Проповідника, що мандрує нашою планетою, виголошуючи єресь?

— Ти ж не вважаєш насправді, наче це наш батько!

— Я цього не запевняю, проте Алія боїться його.

Ганіма різко труснула головою.

— Я не вірю в ці нісенітниці про Гидь!

— Ти маєш стільки ж спогадів, що й я, — сказав Лето. — Можеш вірити в те, у що хочеш вірити.

— Думаєш, це тому, що ми не відважилися на транс прянощів, а Алія — погодилася? — спитала Ганіма.

— Думаю, саме так.

Вони замовкли, змішавшись із потоком людей у центральному переході. У січі Табр було холодно, але дистикости зберігали тепло, і близнята відкинули з рудого волосся каптури-росовсотувачі. Їхні обличчя зраджували знамення спільних генів: пишні губи, широко розставлені очі, сині на синьому — як знак залежності від прянощів.

Лето першим помітив, що наближається їхня тітка Алія.

— Ось і вона, — перестеріг він, перейшовши на бойову мову Атрідів.

Коли Алія зупинилися перед ними, Ганіма кивнула тітці головою і промовила:

— Воєнна здобич вітає славетну родичку. — Перейшовши на мову чакобса, Ганіма наголосила на значенні свого імені — воєнна здобич.

— Як бачиш, люба тітонько, — сказав Лето, — ми готуємося до сьогоднішньої зустрічі з твоєю матір’ю.

Алія, єдина особа у велелюдному королівському палаці, яку геть не дивувала доросла поведінка цих дітей, переводила грізний погляд з одного на друге. Тоді сказала:

— Тримайте язики на припоні, обоє!

Бронзове волосся Алії було сплетене на потилиці у два золоті водні кільця. Овальне обличчя насупилося, широкі губи із дещо опущеними краєчками — знак потурання собі — зціпилися