Читати книгу - "Українське письменство"

І приріс він до села душею…

Але пізнали його серце дєдя та й мама та й, щось обрадившись, у місто послали, аби молоденьке серце з селом розлучити.

І лишили його в місті, і казали йому з міста в село більше не вертати…

А мужицькі душі прилітали ‘д нему, як бджілки до цвіту…

А серце розпукалося, а душа плакала…

І поет прокинувся і спрагненими устами спивав, як дитина, всю свою отруту.

І як він її випив, то почув у собі силу, ніби другий раз на світ народився.

І поклонився мамі, та й підніс голову, та й пішов у село під вечірню годину.

Такий дужий і ясний, як весняний вечір!»

Так у поетичнім вислові виглядають соціальні підоснови — генеза не тільки Стефаникової, а й Черемшининої творчості.

1930

У творчім доробку Лесі Українки драма «Руфін і Прісцілла» посідає одно з найпомітніших, найпоказніших місць. Як зауважив у свій час Ан. Василько (А. В. Ніковський), всі віршовані драматичні писання поетки можна розподілити на дві групи — великі драми, яким Леся віддавала багато часу та уваги («У пущі», «Кассандра», «Лісова пісня», «Камінний господар») і коротенькі одноактові діалоги, що були немовби підготовчими для них етюдами, першою пробою матеріалу[412] («На руїнах», «У катакомбах», «Айша та Мохаммед»). Поділ цей, зроблений на око, приблизно (проти нього можна поставити, як заперечення, ряд невеличких драм, що не можуть бути з повним правом віднесені ні до одної з груп, як, напр., «Бояриня» або «Адвокат Мартіан»), має під собою певну рацію. У Лесі Українки справді були задуми, які захоплювали її надовго і яким вона сама надавала значення основних своїх висказів поетичних. До їх низки належить і «Руфін і Прісцілла» — ця найбільша з Лесиних драматичних поем (в книгоспілчанському виданні 1923 р. вона має 175 сторінок, на той час як «Камінний господар» тільки 75, «Кассандра» — 89, «У пущі» — 106).

З різних джерел нам відомо, що Леся Українка особливо цією п’єсою дорожила. Ні до одної з своїх речей вона не готувалася так пильно. Після перших двох з половиною актів, що далися їй ніби легко і написалися встяж (було це восени 1906 року в Києві, в одну із нечисленних зим, пережитих не в південних теплицях)[413], праця загальмувалась; а коли потім у Криму знову прийшло до роботи, то з’ясувалася потреба перечитати деяку спеціальну літературу[414]. Перервою в тих підготовчих студіях була коротка подорож (р. 1908-го) до Берліна для поради зі знаменитим хірургом Ізраелем. Із пізніших листів поетки знаємо, що один із уривків був посланий на перевірку проф. А. Ю. Кримському, який був уже знайшов раз помилку у Лесиному «Одному слові», та що її непокоїло мовчання кореспондента[415]. Нарешті, Л. М. Старицька-Черняхівська зберегла нам власне признання Л. Українки, як року 1908-го, сподіваючись, що Ізраель не відмовиться робити операцію нирок, вона турбувалася за розпочату п’єсу («Руфін і Прісцілла»): «що не скінчить її, що вмре і не скаже людям того слова, яке так хотіла сказати»[416].

Проте, подібно до багатьох улюблених задумів, «Руфін і Прісцілла» діставалися Л. Українці нелегко. П’єса нелегко писалася, з неприємностями друкувалася і, з’явившися друком, принесла своїй авторці небагато втіхи.

Що п’єса писалася тяжко, ми знаємо те від автора приміток до IV тому, вид. 1923 р. «Останні акти коштували великої праці», — пише він. Але, розглядаючись в доступних тепер рукописних варіантах перших двох дій, можна думати, що легкість їх написання