Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Застигши посеред кімнати, я спостерігаю, як грайливе сонячне проміння ковзає по глянцевому паркету. Вітер пробирається крізь відчинене вікно, наповнюючи простір ароматом весни, цвітіння та якоїсь магії, яка змушує тіло тремтіти. З відкритих дверей ванної кімнати долинає шум води, яка настільки монотонно ллється, що вводить у легкий транс.

Обожнюю моменти, коли маю змогу віддатися думкам, яку течуть у голові, подібно повільному потоку річки, яка повільно несе мене у далеку мандрівку до внутрішнього світу. Я спостерігаю за власним життям – таким прекрасним та жорстоким водночас, наче сторонній глядач. У цій кімнаті я відчуваю повну безпеку, зі спокоєм ширяючи у хмарах, тоді як по той бік дверей на мене чекає зовсім інша реальність, в якій тепер я повинна боротися за місце під сонцем.

За такий короткий проміжок часу я зрозуміла, наскільки важлива у житті дружба й підтримка; як приємно просто поговорити з кимось про щось або займатися звичайними речами поза стінами свого «притулку» в чотирьох стінах. Хоча… такі миті, як ця, мені потрібні. Якою б відкритою та товариською людиною я не прагнула б стати, я не зможу змінити у собі те, що обожнюю самотність. Мені необхідно інколи заплющити очі й привести свої думки до ладу.

Несподіваний стукіт у двері змушує мене здригнутися. На якусь мить я навіть відчуваю переляк, широко розплющуючи очі. Я ні на нікого не чекаю, адже з хлопцями ми домовилися зустрітися лише через годину, коли Какаші повернеться зі вчительських зборів.

Хто міг завітати до мене у такий час? Поглянувши на годинник на невеликому столику біля ліжка, я зазначаю про себе, що зараз час четвертого уроку.

З якимось острахом я підходжу до дверей, прислухаючись до звуків по той бік, але черговий стук змушує мене відсахнутися й зіщулитися від страху. Від спогадів ранкової зустрічі з тими дівчатами моє тіло починає зрадницьки тремтіти.

— «Ні, я не повинна боятися! — наказую я собі, поклавши долоню на дверну ручку. — До того ж тепер мої очі не стануть мені на заваді!»

Із завмиранням серця я відчиняю двері, мимоволі округлюючи очі від подиву. Переді мною стоїть Хіната Х’юга з дуже серйозним виразом обличчя. Напевно, вона тут аби віч-на-віч поговорити зі мною про той танець на вечірці. Я зітхаю через те, що мені вже просто набридло переконувати людей у протилежному!

— Чи можу я увійти? — спокійно запитує дівчина.

Вона заходить лише після мого дозволу. Вперше за роки знайомства з Хінатою я бачу її настільки чемною та вихованою, проте, відчуваю напругу через вкрай стримані дії. Я звикла бачити норовливу, безтурботну Х’югу, яка не задумується про наслідки своєї поведінки.

— Якщо ти прийшла стосовно Саске… — я вирішую піти на випередження, але Хіната перебиває мене, голосно сміючись та хитаючи головою.

Мене збиває з пантелику її поведінка, тому я мовчки спостерігаю за тим, як вона ходить кімнатою, розглядаючи меблі та речі. Я висловлюю здивування, здіймаючи брови, однак, вона, здається, не поспішає відкривати усі карти відразу. Єдине, що я розумію: щось її турбує, і вона намагається дібрати влучні слова.

— Так, Саске і я заручені, — починає вона, вочевидь починаючи здалеку, — але це рішення було ухвалено не нами. Сама подумай, кому в нашому віці спаде на думку настільки ускладнювати своє життя? Якби не батьки, я б й не задумалася про шлюб років до тридцяти. Проте я Х’юга! І те, що диктує мені моя сім’я, я мушу виконувати! Сподіваюся, ти розумієш, що за стосунки між мною та Саске? Гаразд, відповім за тебе, бо, судячи з твого виразу обличчя, ти зараз не вловлюєш суть, що прописана між рядками. Ми з ним партнери! Партнери – це не закохані люди. Скажімо, я повинна відігравати роль люблячої дівчини на публіці, але я не відчуваю жодного натяку на кохання чи ревнощі. Мені байдуже!

Вона зітхає та починає гортати одну з книг, яка лежить на невеликому журнальному столику, присунутому до стіни. Закривши нецікаву для себе річ, вона декілька разів стукає пальцем по неоновій лампі й нарешті переводить свій погляд на мене.

— Я зачіпаю твою гордість? — припускаю я. — Проте я не вважаю, що мої дії…

Хіната знову перебиває мене, важко зітхаючи й стримано усміхається, ніби я не можу вловити те, що їй так потрібно. Дівчина намагається виглядати безтурботно, але щось заважає їй говорити зі мною відверто.

— Ні, — відповідає вона, — мені начхати на Саске! Для мене навіть краще, якщо наші заручини будуть розірвані. Тоді на вечірці я зловила себе на думці: це мій шанс! Тому я так й відреагувала, аби усім була зрозуміла причина нашої сварки. Впевнена, Саске подумав про те саме. Він кмітливий хлопчик.

Вона знову починає розглядати предмети на столі, начебто вони її цікавлять, проте, я розумію, що вона намагається себе заспокоїти. Хіната все ще підводить мене до суті, але я ніяк не збагну для чого вона тут.

— Ти просиш допомогти вам? — Єдине, що спадає на думку. — Розірвати заручини?

Х’юга починає реготати, однак, цього разу виходить трохи нервово. Дівчина обдаровує мене поглядом, як мені здається, сповнений благанням та незрозумілим для мене страхом. Хіната намагається зрозуміти: можна мені довіряти, чи ні? Я бачу це в її очах. Вперше вона постає переді мною настільки невпевненою та скутою. І що змусило її прийти сюди й так довго вагатися?

— Я скажу зараз щось неприродне для Хінати Х’юга, — промовляє вона з якимсь ледве помітним смутком, — і якщо ти розкажеш про це хоч комусь… я перетворю твоє життя на пекло!

Я втомлено зітхаю через її заяву. Скільки разів сьогодні моє життя прагнуть перетворити на пекло, га? Хто ще запропонує мені таку щиру послугу? Вона намагається залякати перед тим, як поділитися чимось потаємним? Серйозно? Вона настільки боїться? Хіната асоціюється в мене з трояндою: такою ж ніжною та прекрасною, але водночас небезпечною та колючою. Вона боїться підпускати когось надто близько до себе, тому й коле усіх гострими шипами.

— «Яка вона самотня», — розмірковую я про себе, хоч й не розумію, чому в мене взагалі виникають подібні думки.