Читати книгу - "Нічний репортер"

— Навіщо вона вам? — запитав Обух.

— Ні на біса не потрібна. Я б її повернув кур’єрові.

— Якщо так, то пані Ірена нам повинна допомогти, — Обух усміхнувся до Ірени.

— Я? — здивувалася вона. — Яким чином? Я зеленої уяви не маю про ту папку.

— Кромбах теж вимагав, — втрутився я. — Вона нічого не знає.

— Це похвально, Марку, що ти виступив у ролі непроханого адвоката пані Ірени, але мені доведеться вам дещо розповісти, — сказав сухо Обух.

Я знову помітив, як в Ірени тремтять пальці. Обух взяв чисту чарку в креденсі, сів у крісло, налив собі віскі і надпив. Ми всі стежили за його рухами, нічого не розуміючи, як не розуміючи і самої довгої-предовгої паузи. Врешті Леон не витримав:

— Ну? Слухаємо.

Обух сягнув за пазуху і вийняв кілька складених клаптів газети, в яких виднілися вирізані слова і букви, та простягнув їх Леонові.

— Нащо то ви мені даєте? — здивувався той.

— Придивіться уважніше до тих витинанок. Я їх забрав у Кромбаха зі столу.

То були ті самі газети, які Кромбах мені демонстрував. Леон розправив папірці, подивився з одного боку, з другого, але похитав головою.

— Не розумію, що ви від мене чекаєте.

Ірена нервово засовалася на місці.

— Чи не бачите, що оті витяті порожні місця нерівні, а заокруглені? — запитав Обух. — А ось лист, якого отримав Кромбах, тут все вирізано рівненько.

— Ну... — кивнув Леон. — Бачу. То й що?

— Та тільки те, що витинали ці слова і букви різні люди. Ці газетні шпальти тяли не звичайними ножицями, а дамськими. А дамські ножички, як відомо, заокруглені.

Ірена розсміялася:

— А я ж бо думаю: до чого ви ведете? Дамські ножички — це ж треба яке відкриття! А я навіть не уявляю, як можна звичайними ножицями букви вирізати.

— Зате я уявляю. Бо ж то великі букви з заголовків, а не з тексту. Їх можна вирізати і звичайними ножицями. І в листі до Кромбаха — увага! — все вирізано звичайними ножицями. Та це ще не все. Може скластися враження, що це саме ті газети, з яких зроблено витинанки для шантажування акціо­нерів. Але насправді все це доволі свіжі газети. Хоч тут і не видно дат, але зі змісту новин видно, що всі ці газети вийшли тиждень тому. Хтось, зробивши витинанки дамськими ножичками, хотів переконати когось в тому, що саме ці газети послужили для анонімок. Хто б то міг бути?

— Далі не розумію, — хитав головою Леон.

Моя підхмелена голова теж не могла второпати, куди хилить Обух.

— Пояснюю. Якщо це самі ті газети, то витяті місця повинні збігатися з вклеєними словами і буквами в листах. Так?

— Так, — полегшено зітхнув Леон.

— Але у випадку з листом до Кромбаха не збігаються.

Зависла пауза. Всі старанно перетравлювали цю новину і її значення. В моїй голові потроху почало світати.

— Але ж інших листів ви не бачили, — відповів Леон.

— Ці клапті газет не мають жодного стосунку до будь-яких анонімок, — продовжив Обух.

— Чому ви так певні?

— Бо ми ж знаємо, що листи були практично ідентичні. Всі акціонери отримували ті самі листи з погрозами. В тому числі й Томашевич. Але слова, які з цих газет витяли, не стосуються шантажу.

— Цікаво, — не здавався Леон, — слів нема, але ви певні, що вони не стосуються шантажу?

— Саме так. Шантажист зробив помилку. Він придбав кіль­ка однакових газет, порізав їх на окремі шпальти, зробив хао­тичні витинанки і вирішив, що все це справить на когось відповідне враження. В нашому випадку — на Кромбаха. Але завдяки тому, що деякі сторінки дублюються, можна довідатися, які саме слова були вирізані. Скажімо, такі: «Скандинавія», «університет», «злива», «вітер», «трамвай», «Ефіопія»... Який це може мати стосунок до шантажу? Тепер далі. Ці витинанки приніс Кромбахові детектив Кварцяний. Звідки він їх взяв? Начебто в повітці. А хто з Кварцяним контактував? — тут він поглянув на Ірену.

— Чого ви на мене дивитися? — здивувалася вона. — Він стежив за Янеком.

— Так, стежив, але не за віллою. У нього було інше завдання. Інтимне стеження він завершив ще два місяці тому. Йому не було чого ошиватися біля вілли, а надто зазирати до повітки. Це ви йому дали газети.

— Я? Що за маячня?

— Ви йому дали ці газети, щоб показав їх Кромбахові. І ви знали, що Кромбах так просто з цим не змириться. Отримавши напередодні анонімку, він завдяки вам довідався, хто цей таємничий шантажист. А відтак ви вже могли не сумніватися, що захоче відімстити. Так і сталося. Ви руками Кромбаха при­брали ненависного чоловіка. Ви знали, що ваш чоловік шантажує акціонерів, ви також здогадалися, що анонімки з погрозами він сам собі посилав. І коли з акціонерів зосталися лише двоє — ваш чоловік і Кромбах, ви вирішили скористатися з ситуації і нацькувати Кромбаха на Тимошевича.

— Егей! — озвався Леон. — Не забувайте — це моя донька! Я не дозволю її оббріхувати. Вона нічого не знала про п’ятого акціонера.

— Звісно, що не знала, — сказала Ірена. — І мені здається, що гості в нас засиділися.

— А ось анонімний рахунок, на який надходили кошти... — Обух поклав перед Леоном банківські папери. — Тут вказано, коли й скільки прийшло грошей. Всюди сума однакова. І дати припадають на перший понеділок кожного мі­сяця.

— У цьому є рація, — озвався я. — Бо ж зустрічі з кур’єром припадали на перший понеділок кожного місяця.

— Який стосунок я маю до цього рахунку? — обурювалася Ірена.

— Та такий, що тепер він ваш. Ви одним махом вбили двох зайців і заволоділи всім майном акціонерів. Але найбільша родзинка, яку ви здобули, — це «шиба»...

— Яка, в дідька, шиба? — буркнув Леон.

— Або ще «вікно»... — Обух зробив паузу, насолоджуючись тим, як на його слова реагують батько і донька. — Можете називати як завгодно. Невже ви не знаєте, що саме в нас прийнято називати «шибами», або «вікнами»?

— Ні, не знаю, — буркнув Леон, набурмосившись.

— Здається, я знаю, — втрутився я. — Це свердловина, з якої помпують нафту.

— Так, — кивнув Обух. — Але ще не помпують, бо про те, що там знайдено нафту, акціонери не здогадувалися. Знала про це лише пані Ірена завдяки панові Леону. — Леон незадоволено щось буркнув. — Це був їхній маленький сімейний секрет. Це «вікно» міститься на передмісті Дрогобича. І воно, як з’ясувалося, найцінніше майно акціонерів.

Ірена заклала ногу на ногу і підсміховувалася.

— Звісно, що у вас жодних доказів нема? — запитав, раптом збадьорившись, Леон. — Взяти ці банківські папери... Який з них доказ? Рахунок відкрито не на ім’я, а на гасло. Все решта теж вилами по воді писане.

— Так, я визнаю, що цих доказів недостатньо, щоб ареш­тувати пані Ірену за організацію вбивства свого чоловіка. І я не збираюся цього робити. Ба навіть за те, що вона