Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Еге ж. тут не було нічого такого, про що ми й самі не здогадалися б. Це мало чим могло стати нам у пригоді.
— Зрозуміло, — кивнув Локвуд.
— А ще одна дитина говорила, ніби повз неї пробігли дві постаті.
Ми вирячились на неї.
— Що? — не витримала я. — Чому ж ви одразу про це не згадали?
— Я просто забула... Авжеж, хтось із нічних вартових так і сказав мені. Здається, то був саме хлопчик. Я вирішила, що це йому примарилось, тож його вигадки не варто сприймати всерйоз.
— Панно Вінтерґарден, я знаю з власного досвіду, — зауважив Локвуд, — що до будь-якого повідомлення дітей з нічної варти слід ставитись якнайсерйозніше. Що ж бачив той хлопчина?
Леді стиснула губи:
— Дві примарні постаті. Велику й маленьку. Вони немовби гнались одна за одною, біжучи сходами вгору. Бігли доріжкою з кривавих слідів. Велика постать бігла, витягши руку, ніби намагалася схопити маленьку. А маленька...
— Бігла. — закінчила я замість неї, — ніби рятуючись від великої.
— Навряд чи це пояснює все, що там коїлось, — мовив Джордж, поправивши окуляри на носі. — Можете вважати мене чи божевільним, чи пророком, та я наважусь припустити, що все було цілком по-іншому.
— Справді страшна жінка. — погодився зі мною Локвуд. — Пихата, недоумкувата, істерична — і все це водночас. Але ж вона запропонувала нам цікаву й небезпечну справу. Люсі. Ми не повинні завалити це розслідування.
Я щасливо всміхнулась йому:
— Мені ця справа теж до вподоби.
Ми стояли під берестами в садку на ГДнновер-Сквер і оглядали будинок панни Вінтерґарден. Будинок № 54 виявився темною, вузькою спорудою, що втиснулась, наче гнилий зуб, між іншими, майже однаковими міськими особняками з тіньового боку площі. Ці будівлі, з їхніми терасами, фарбованими фасадами й колонами біля суворих чорних дверей, видавалися вельми елегантними. Проте нещодавні зливи залишили на тинькованих стінах темні плями й захарастили ґанки зірваним з дерев гіллям. Світла у вікнах не було. Всюди панували занепад і порожнеча.
Сьогодні злива вщухла ще зранку, та в траві досі, наче загублені монети, поблискували калюжі, відбиваючи в собі олив’яно-сіре небо. Лютував вітер, розгойдуючи по-зимовому голі гілки дерев: вони рипіли й тріскотіли, тручись одна об одну, немов велетенські сухі долоні. Увесь світ ніби просяк тривожним передчуттям.
Похмурий будинок чекав на нас із того боку вулиці.
— Це нагадує мені Берклі-Сквер, — зауважила я. — Там теж було небезпечно. Може, навіть іще небезпечніше. Там я зламала свою рапіру, а Джордж мало не відтяв тобі голову, проте ми з успіхом вибрались із тієї халепи.
Еге ж. сама я блискуче вибралася з неї: то була одна з найулюбленіших моїх справ. Хтозна, може, нинішня справа виявиться ще вдалішою. Настрій у мене був чудовий, майже веселий. Джорджа з нами не було — він працював у бібліотеці й ще не приїхав. Голлі Манро сиділа в нашій конторі на Порт- ленд-Роу й клопоталася з нашими теками та скріпками. Тож зараз ми з Локвудом були сам на сам.
Він підняв комір пальта, захищаючи шию від осіннього вітру.
— На Берклі-Сквер ми працювали влітку, — заперечив він. — Коротку літню ніч легше пережити. А нинішня, здається, буде довга... Стривай-но, зараз тільки третя година, а я вже зголоднів, — він копнув носаком черевика свою торбину. — А добре вийшли в Голлі оці бутерброди, еге ж?
— Умгу, — насупилась я. — Добре.
— Молодчина вона, що приготувала їх.
— Умгу, — знову відповіла я, щосили намагаючись усміхнутись. — Молодчина.
Справді, наша гарненька помічниця приготувала нам бутерброди. А ще —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примарний Хлопець, Джонатан Страуд», після закриття браузера.