Читати книгу - "Макбет"

— Дякую, — перервав його Дафф. — А звідки ти знаєш, Кетнесс, що їхня реакція під час убивства все ще була у нормі?

Кетнесс знизала плечима.

— Той, хто зробив перший удар кинджалом, устиг прибрати з нього руку ще до того, як бризнула кров. Наш експерт, який спеціалізується на слідах крові, стверджує, що кров на руків’ї — це кров, яка бризнула з рани. Вона не стікала, не крапала, і її не намазали — вона саме бризнула.

— Тоді я погоджуюся з усіма твоїми попередніми висновками, — мовив Дафф. — Ніхто не заперечує?

Мовчання.

— Всі згодні?

Присутні мовчки закивали головами.

— Гаразд, будемо вважати, що відповідь на це запитання ми отримали. Візьмімося тепер за наступну нитку — самогубство Малкольма, — сказав Дафф, підводячись. — У його листі сказано, що «вершники» погрожували вбити його доньку, якщо він не допоможе їм убити Дункана. Тож у мене виникає запитання: замість того, щоб виконати наказ Свено та його вершників, чом би йому просто не піти до Дункана, не розповісти все і не перевезти доньку в безпечне місце? Як ви гадаєте?

Присутні детективи втупилися хто у вікно, хто в підлогу, а хто — один в одного.

— Жодної версії? Та невже? Цілий відділ детективів-фахівців із розслідування вбивств — і жодної версії?

— Малкольм знає, що Свено має в поліції своїх інформаторів. Знає, що Свено все одно знайшов би його доньку, — мовив детектив у білому гольфі.

— Що ж, початок є, — констатував Дафф, замислено крокуючи кімнатою. — Припустімо, Малкольм гадав, що зможе врятувати доньку, якщо зробить так, як вимагає Свено. Або зможе накласти на себе руки, щоб Свено більше не мав підстави вбивати його доньку. Так чи ні?

Швидко окинувши поглядом підлеглих, Дафф побачив, що ніхто з них не здогадувався, куди він хилить.

— Отже, якщо з листа випливає, що Малкольму не судилося жити ані тоді, коли він втратить свою доньку, ані коли посприяє вбивству Дункана, то чом би йому не накласти на себе руки до того, як Дункана вб’ють, аби таким чином врятувати і старшого комісара, і свою доньку?

Присутні від здивування аж роти пороззявляли.

— Можна мені сказати? — почала Кетнесс.

— Прошу, інспекторе.

— Ваше запитання, можливо, й логічне, але людська психіка так не працює.

— Чому не працює? — не погодився Дафф. — Як на мене, то таке цілком могло статися. В здогадному самогубстві Малкольма є щось недоречне. Наш мозок завжди з великою точністю, виходячи з наявної інформації, зважує всі «за» і «проти», перш ніж прийняти беззаперечно логічне рішення.

— Якщо логіка є незаперечною, то чому ми, попри відсутність нової інформації, відчуваємо докори сумління?

— Докори сумління?

— Так, саме докори сумління, інспекторе Даффе, — мовила Кетнесс, дивлячись йому в очі. — Це відчуття є однією з людських рис, яка змушує нас шкодувати про зроблене і бажати повернути ситуацію навспак. Ми не можемо виключати можливості, що Малкольм почувався саме так.

Дафф похитав головою.

— Докори сумління — це ознака хвороби. Якось Ейнштейн сказав, що ознака безумства — це коли хтось двічі думає одну й ту саму думку, сподіваючись отримати інший результат.

— Вважаю, що це твердження Ейнштейна спростовується тим, що з плином часу ми робимо інші висновки з тих самих думок. Не тому, що змінилась інформація, а тому, що змінилася людина.

— Люди не міняються!

Дафф помітив, що детективи попрокидалися й уважно слухають їхню словесну перепалку. І, мабуть, починають підозрювати, що в цьому обміні кпинами йшлося не лише про смерть Малкольма.

— Може, Малкольм змінився, — сказала Кетнесс. — Можливо, його змінила смерть Дункана. Цього не можна виключати.

— Як не можна виключати й тієї можливості, що він залишив передсмертну записку, викинув у воду свого поліцейського жетона й накивав п’ятами, — зазначив Дафф. — З огляду на людські риси і таке інше.

Двері відчинились. То був полісмен з наркотичного відділу.

— Вас до телефону, інспекторе Даффе. Якийсь чоловік каже, що йдеться про Малкольма і що це терміново. Каже, що бажає поговорити лише з вами.

Леді стояла посеред спальні, дивлячись на чоловіка, який спав у її ліжку. В їхньому ліжку. Була дев’ята з гаком, вона вже давно встигла поснідати, але тіло під шовковою ковдрою й досі не подавало ознак життя.

Вона сіла на край ліжка, погладила Макбетові щоку, посмикала густі кучері й потрясла за плече. Між повіками Макбета блиснула білява смужка.

— Старший комісаре, прокидайтеся! У місті пожежа!

Вона розсміялась, а Макбет зі стогоном перекотився на бік спиною до неї.

— Котра година?

— Пізня.

— Мені наснилося, що сьогодні неділя.

— Ти задовго спав, як на мене.

— Так, через оте бісове…

— Що?

— Та нічого. Мені почулися штормові дзвони. Але потім здогадався, що то церковні дзвони. Які кличуть людей сповідатись і хреститись.

— Я просила тебе не вживати цього слова!

— Якого — «хреститись»?

— Макбете!

— Вибач.

— До прес-конференції лишилося дві години. І всі гадатимуть — що ж сталося з їхнім старшим комісаром?

Макбет рвучко сів у ліжку й звісив ноги на підлогу. Леді зупинила його, обхопила обличчя долонями й уважно придивилася. Зіниці звужені. Знову.

Вона прибрала з його лоба пасмо волосся.

— А ще сьогодні, нагадую, звана вечеря, — мовила вона, шукаючи додаткових ознак. — Ти ж не забув?

— А чи правильно ми робимо, влаштовуючи її одразу після смерті Дункана?

— Це вечеря, влаштована для налагодження зв’язків, а не бенкет. До того ж людям властиво харчуватися, милий.

— А хто прийде?

— Всі, кого я запросила. Мер. Дехто з твоїх колег. — Вона виявила сиву волосину, але швидко пропустила її поміж своїми довгими червоними нігтями. — Ми обговоримо застосування законодавства, яким регулюється діяльність гральних закладів. У сьогоднішній передовиці йшлося про те, що, вочевидь, «Обеліск» під вивіскою казино влаштував таємний бордель і тому його слід закрити.

— З того, що пише у своїй газеті твій знайомий головний редактор, мало користі, бо ту газету ніхто не читає.

— І то правда. Але нині моїм чоловіком є старший комісар поліції.

— Он як!

— Тобі не завадило б мати трохи більше сивого волосся. Начальникам воно личить. Сьогодні побалакаю зі своїм перукарем. Можливо, він спроможеться якось непомітно підфарбувати тобі скроні.

— Моїх скронь не видно.

— Так, не видно. Саме тому тобі слід підстригтися, щоб їх було видно.

— Нізащо!

— Мер Тортел може подумати, що місту потрібен старший комісар, схожий на дорослого чоловіка, а не на хлопця.

— А тобі не все одно, що він подумає?