Читати книгу - "Макбет"

невеликою жертвою заради такої величної мети, як наша. Але ти маєш рацію: наше місто дійсно може зійти на пси, якщо добрі люди помиратимуть даремно. Цю людину можна і треба було врятувати. І, можливо, ти врятував нас обох від пекла, в якому ми опинилися б через такий аж надто жорстокий вчинок.

— Я дуже радий, що ти розумієш це саме так, — вигукнув Банко, і Макбет відчув, як розслабилися під його рукою тремтливі м’язи Банкового плеча.

— Йди додому та лягай спати, Банко. І передай вітання Флінсу.

— Неодмінно. Добраніч.

Макбет задумливо перетнув майдан. «Іноді добрі люди справді помирають даремно, — подумав він. — А інколи — недаремно, бо цього потребують обставини». Він ступив у світло, яке падало з казино, і проігнорував журналістів, що напустилися на нього із запитаннями про Малкольма, про охоронців Дункана, а також про те, чи це дійсно він застрелив їх обох.

Усередині його зустріла Леді.

— По телебаченню транслювали всю прес-конференцію у прямому ефірі, і ти мав просто фантастичний вигляд, — сказала вона, обіймаючи Макбета. Він теж притиснув її до себе й не відпускав, тримаючи доти, доки не відчув, як до його тіла повертається тепло. Відчув, як чудесні електричні потічки побігли спиною, коли вона торкнулася губами його вуха й прошепотіла: «Мій старший комісаре…»

Він — вдома. Разом із нею. Удвох. Саме цього, так, саме цього він хотів. «Але мусиш це заслужити, щоб мати. Так ведеться у цьому світі, — сказав Макбет самому собі. А потім додав: — І в тому світі також».

— Це ти?

Дафф обернувся на порозі до дитячої кімнати, звідки долинув здивований голос. В одвірку стояла тремтяча Мередіт у нічній сорочці, схрестивши на грудях руки.

— Заскочив ненадовго, — прошепотів він. — Не хотів тебе будити. А чому Юен не спить у своїй кімнаті? — Дафф кивнув на сина, який лежав, скрутившись клубочком, біля своєї дорослішої сестри.

Мередіт зітхнула.

— Він перебирається до Емілі, коли не може заснути. Я гадала, що ти заночуєш у місті, бо треба розслідувати оте жахливе вбивство.

— Так, так. Але мені довелося ненадовго втекти. Перевдягнутися в чисте. Переконатися, що ви живі-здорові. Хотів би поспати годину-дві в кімнаті для гостей, а потім — знову на роботу.

— Гаразд, я застелю розкладачку. Їсти хочеш?

— Я не голодний. Коли прокинуся, з’їм бутерброд.

— Можу приготувати тобі такий-сякий сніданок. Я все одно не засну.

— Краще поспи, Мередіт. Я ще трохи посиджу, а потім теж ляжу спати.

— Як хочеш. — Мередіт так і стояла в одвірку зі схрещеними на грудях руками, дивлячись на нього, але в темряві не було видно її очей. Потім вона обернулася й пішла.

13

— Але я хочу знати — чому? — спитав Дафф, поставивши лікті на стіл і підперши руками підборіддя. — Чому Андріанов та Геннесі не втекли? Чому двоє зрадливих охоронців спершу вбивають свого шефа, а потім вмощуються спати в сусідній кімнаті, вимазані кров’ю і маючи проти себе цілу купу доказів? Нумо, ви ж детективи, невже не маєте жодних припущень?

Дафф окинув поглядом підлеглих. Перед ним сиділи кілька з дванадцяти детективів відділу вбивств та лише один із них розкрив рота — щоб позіхнути. Нарада проходила в понеділок уранці, тож, можливо, саме через це вони були такими некомунікабельними, відстороненими, не в гуморі? Ні. Ці обличчя матимуть такий вигляд, поки хтось не висуне ймовірну версію й не візьме ситуацію під контроль. Відділ убивств неспроста залишався без формального керівника протягом двох місяців після того, як Дункан поставив перед його колишнім начальником ультиматум: або той іде у відставку, або розпочнеться внутрішнє розслідування щодо його ймовірної корумпованості. Претендентів з відповідною кваліфікацією не знайшлось. За правління Кеннета цей відділ мав найнижчий у країні рівень розкриваності, і корупція була цьому не єдиною причиною.

Столичний відділ убивств забирав найкращі кадри, тоді як міському поліцейському управлінню діставалися лише нікчеми — апатичні та недієздатні.

«Маємо кардинально змінити ситуацію, — якось мовив Дункан. — Успіх чи невдача відділу вбивств значною мірою визначатиме довіру людей до поліції. Саме тому я призначаю керувати розслідуваннями одного з наших найкращих працівників — вас, Даффе».

Дункан добре вмів подати своїм підлеглим погані новини в оптимістичній обгортці. Дафф досадливо простогнав. Перед ним лежала купа звітів, заледве вартих витраченого на них паперу — то були безглуздо-детальні результати опитування відвідувачів казино, ніби кальковані: ніхто не чув і не бачив нічого, крім пекельного шторму. Дафф розумів: мовчання за столом могло означати, що підлеглі бояться розгнівати начальника, але йому було начхати. Це — не конкурс популярності, і якщо їх треба налякати, аби вони хоч щось зробили, то він не проти.

— Отже, ви вважаєте, що охоронці просто спали безгрішним сном — я правильно вас розумію?! Спали, ніби втомившись після довгого робочого дня. Що ви собі думаєте, ідіоти?!

Жодної реакції.

— Ви хоча б самі у це вірите?

— Не безгрішним сном, — мовила Кетнесс, хутко входячи до кімнати. — А сном людей, які зазнали медикаментозного впливу. Вибачте за спізнення, але я мала принести ось це.

і вона помахала чимось, що болісно нагадувало ще один нікчемний звіт. І невдовзі Дафф переконався, що то дійсно був звіт — Кетнесс кинула його на стіл перед купою подібних аркушів. Власне, то був висновок експертно-криміналістичної експертизи.

— Аналізи крові Андріанова та Геннесі свідчать, що в їхніх тілах містилася доза бензодіазепінів у кількості, достатній, щоб вони спали дванадцять годин, — повідомила Кетнесс, сідаючи на один з вільних стільців.

— Охоронці приймають снодійне? — ошелешено спитав Дафф.

— Ці пігулки заспокоюють, — сказав один із детективів, який сидів у дальньому кінці кімнати, нервово погойдуючись на стільці. — Певно, збираючись убити свого начальника, вони перенервували. Грабіжники банків часто приймають бензодіазепіни.

— Саме тому вони часто партачать і попадаються поліції, — мовив інший детектив, нервово сіпаючи носом і поправляючи наплічну кобуру, начеплену на білий гольф.

Вибухнув регіт, який, втім, швидко затих.

— А ти як гадаєш, Кетнесс?

Вона знизала плечима.

— Детективна робота — не мій фах; але для мене цілком очевидно, що охоронцям знадобилося прийняти заспокійливе, та, погано розуміючись на медпрепаратах, вони не розрахували дозу. Під час убивства пігулки спрацювали так, як їм треба було. Рефлекси ще зберігалися на належному рівні, бо чіткі краї порізів свідчать про твердість руки. Проте після вбивства, коли заспокійливе почало діяти на повну силу, охоронці втратили контроль над ситуацією. І безцільно тинялися кімнатою, вимазуючись кров’ю, а насамкінець просто попадали в знемозі та й поснули в кріслах.

— Типовий випадок, — сказав тип у гольфі.