Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

вікна виходили на вулицю й на порослий дикою бузиною північно-східний бік Старого Міста, із заростями монастиря домініканців, що над ним височіли. Було рано, і на вулиці крім курей мало хто проходжався. Тож Толпі був першою людиною, яка зауважила дивну процесію, що продиралася крізь кущі.

Оскільки жодне з вікон не виходило на інший бік будинку, він не помітив пана Юзефа, який, попри все, пішов до криниці по воду — і за мить по тому гайвороння розкидало його шматки по всьому подвір’ї.

* * *

Люблін пнеться схилом староміського пагорба, утворюючи кам’яні тераси. В численних тісних переходах та високих сходах ліниві, вигорілі під сонцем коти глипають жовтими лобуряцькими очима — як лише коти й уміють. Доходні будинки напирають один на одного, поєднані дерев’яними наростами балконів та помостів; споглядають на світ нерівномірно розміщеними вікнами, і якщо дивитися вгору, то здається, що будинки нахиляються та вигинаються, що ще мить — і вони посунуться вниз під натиском мамонтових кам’яниць з вищих рівнів. Неможливо збагнути, де тут партер, де піддашшя, все переплітається в плутанині переходів і сходів. Аби дістатися до однієї з вулиць, треба піднятися сходовою кліттю, крутою, наче груди гори, із смородом грибка та котячої сечі.

Геспер і Тифон зустрічають мало людей. Ця частина міста пробуджується лише опівдні. Тепер же, на світанку, на порожніх подвір’ях панують коти і голуби. Тільки раз на порозі якогось з будинків вони побачили двох чоловіків з обличчями, на яких вік не залишив свого відбитку. Вони курили цигарки, від яких тхнуло смолою, у руках, поцяткованих старечими плямами, тримали карти, але не схоже, щоб грали; лише вдивлялися скляними очима у білувату пустку поранку.

Коли Геспер штовхає прихилені ворота однієї з брам, за ними виявляється Площа По Костелу, на якій недавно поклали бруківку, — вони опинилися у горішньому місті. Тифон із полегшенням зітхає:

— Йой, Ясю, як добре! Майже дім.

Бо з Площі По Костелу до Золотої кілька кроків. Сама площа має форму ромба, з трьох боків її обступають високі кам’яниці, з четвертої — захисний мур з червоної цегли, з цього боку ненабагато вищий за дорослу людину, але ззовні він переходить у прямовисний та високий схил, що поріс бузком і жасмином. Ще недавно замість скверу весь цей простір заповнював костьол Святого Архангела Михаїла, чия висока вежа здіймалася над усім містом. Але princeps militiae caelestis, схоже, перейшов доріжку Мадам Шоша, бо її стараннями й за підтримки більшості міських райців храм розібрали, символічно залишивши лише фрагмент однієї зі стін. Самого ж Архангела Михаїла, який, за давнім рицарським звичаєм, щоденно відправляв у костьолі одну месу, за годину до світанку, вигнали з міста під вимовкою розпалення ним ненависті на релігійному ґрунті, особливо проти жидів та німців, які ставили під сумнів його святість. Начебто це рішення прийняв навіть тодішній люблінський митрополит, який ревно дбав про те, аби випадково не стати поперек горла представникам якоїсь іншої віри. Відтоді янголи з усіх кінців неба прибувають до Любліна, щоб помолитися та поплакати під стіною пресбітерія, що одна тільки й збереглася — а дехто з них навіть всовує поміж цеглинами папірці з проханнями.

Але зараз на площі немає янголів — лише перші перекупки, які розкладають на великих хустках яйця, овочі та пляшки з каламутним яблучним соком із Наленчова. Революція чи ні, але їсти треба.

Минаючи хвіртку в захисному мурі, Ян Азриель кидає оком назовні. Все нижнє місто, схоже, захоплено Союзом: червоні прапори лопотять над брилами замку, над невисокими будинками та над торговищем, що лежить вздовж берегів Королівського ставка. Сам ставок — темно-синій та матовий, веселка на оці міста, з його вод виростають ажурові конструкції садів Мадам, кришталь віддзеркалює димне золото жовтневого світанку. Навіть над тими садами зі скла майорить червінь.

За ставком розкинулося криваве коло пекла. Завод Плаге та Лашкевича не спить. Маленькі чорні постаті метушаться, наче в мурашиній молитві, дві величезні труби плюються димом. Приспані дирижаблі здаються викинутими на берег моря тушами китів. Біплани біля них — мов коричневі жуки.

Перед очима старого вихреста навперейми проходять картини, одна за одною: захопити одну із тих циклопічних машин, здійнятися в повітря — це не може бути надто важким, бо ж Тифон літав авієткою. А нехай навіть воно і виявиться непростим — тоді приставити дуло «люгера» до потилиці котрогось із пілотів; напрямок — захід, червона сволота. Напрямок — захід, над гострими дахами та вежами Любліна. Напрямок — захід, бо там, біля кордону, на постах поблизу Варшави, в глибині Саського парку звив своє гніздо Суддьокрук. Воно височіє над найглибшими закамарками парку, там, де алеї стають похмурішими й спускаються до глибокої та вологої Чеховської ущелини. Велике чорне клубовисько з гілля та сміття постає посеред гілля тополі, від дерева до дерева, вгору, вгору і ще вище, вище за найтонші гілки, сіруваті стовбури дерев сколіозно гнуться під його вагою. Все навколо вкрито прілим листям та пташиним послідом, і сюди ніхто не заходить. Такий дім Суддьокрука, таке його гніздо, з якого споглядає він на Люблін і на увесь світ. Кррра-ха.

Піднятися вгору, полетіти і кидати в гніздо бомбу за бомбою, нехай гайворони та ворони вирояться зсередини, наче оси із задимленого гнізда, як клапті сажі, видмухані вітром з комина. Бомбу за бомбою. Розхріначити там усе. Розхріначити, а потім повернутися, взяти шлюб із Марією і вже ніколи більше не перейматися ніякими круками та місяцями. Так.

Пані Марія. Коли Геспер виходив із Тифоном з будинку біля Засраної брами, домогосподарка взяла його під руку та прошепотіла:

— Бережіть себе, пане Яне.

Зовсім як у тих п’ятигрошових книжках у м’яких обкладинках, любовних романах чи детективах, що їх Тифон жадібно скуповував на вокзалах, а після прочитання клав на полицю, аби ніколи більше до них не повертатися. І геть як у тих дешевих романах, Гесперові тоді потеплішало в грудях, а на зморшкуваті щоки виповз несміливий рум’янець. Старий рабин буркнув щось на прощання та якомога швидше пішов, злий на себе і на всю цю ситуацію, жалкуючи, що замість всезнання він не отримав дару знавця людських сердець.

— Ясю! Ну ходімо вже нарешті, на що ти там дивишся? — голос Тифона вириває вихреста із задумливості.

Вони рушають тісним переходом до Золотої. Краєм ока Геспер ще помічає згорблені постаті, які продираються густими заростями на староміському схилі. Між поруділим листям мелькають біло-чорні сутани. Домініканці, схоже, вигадали щось особливе.

* * *