Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

Сітки розсипалися на пил і залишки ниток, породження тріщини немов вибухнуло, кинулося на мене… але невидимий, непрохідний бар‘єр відкинув його назад в центр кола.

Він пробував три рази, тоді припав до дерев‘яної підставки, важко дихаючи і люто зиркаючи на мене.

-- Що вже настрибався?

Він не відповів нічого.

-- Їсти хочеш?

Завжди, промовив він неохоче.

Я піднявся нагору і по сходах скотив одну з свиней. Вона була важка. Я посунув її по підлозі, поки одна ніжка не перетнула кола.

-- Далі тягни собі сам.

Це не людина, і воно не живе.

-- Відтепер це все, що ти будеш отримувати. А оскільки для того, щоб вижити, тобі не потрібно їсти, то взагалі гріх скаржитися.

Він нагнувся і понюхав ніжку. Вискочив блідо-сірий язик, лизнув, попробував. Раптово Півмісяць затягнув свиню в коло і взявся до огидної роботи. Я сів на плитку на безпечній відстані й спостерігав, свідомий того, що якби він мав шанс, то зробив би зі мною докладно те саме. За кілька хвилин від свині нічого не залишилося.

Не було крові, щоб я в ній міг вивалятися, поскаржився він, коли закінчив.

-- Якось переживеш.

Не було серця. Найсмачнішої частини після мізків.

-- Радий це чути. Я буду давати серця іншому, коли ми закінчимо розмову. – За інших обставин я був би захоплений таємницею того, як ця істота розширювала свій словниковий запас і покращувала граматику. І як вона могла з‘їсти щось більше за себе. Проте зараз я зупинився на “хаос здатен майже на все”.

Я хочу ще. Голодний. Багато днів я спав.

-- Нагорі є ще п‘ять таких. Якщо все піде добре, ти отримаєш їх всіх. Але спочатку обговоримо, що я хочу від тебе.

Чого ти хочеш? Ти не сказав, чому ти мене піймав.

-- Ти допоможеш мені знайти те, що породило тебе. Тріщину. Я знаю, що ти відчуваєш її.

Я пам‘ятаю. Вогонь. В серці гори. Енергія. Гуркіт створення, знищення у вухах, в тілі, в мізках. Я пам‘ятаю створення, знищення і створення заново. Я пам‘ятаю її. Я пам‘ятаю, як вона зникла. Я не знаю куди. Я більше її не чую. Відпусти мене.

-- Ти відчув її, коли я віз тебе попід горою. – Це не було запитання.

Я почув… Я почув відлуння. Відчув запах води, в якій народився. Вогню я не чув. Запах був старий.

-- Так, він зник. Куди б він не дівся, ми з тобою знайдемо його. Я вважаю, що коли ми наблизимося до нього, ти знов почуєш його. Саме тому я спіймав тебе.

Ти не зможеш втримати вогонь. Він тебе з‘їсть. Я буду радий.

-- Звісно, що будеш. Мені не потрібен вогонь. Мені потрібно щось, що зникло разом з ним.

Мене це не обходить. Відпусти мене.

-- Ось в чому полягає моя дилема, Півмісяцю: я потребую тебе, але не можу тобі довіряти. Я почав обмірковувати цю проблему ще до того, як спіймав тебе і не придумав нічого, що нагадувало б прийнятне рішення. Я думаю, що як тільки в тебе з‘явиться можливість, ти спробуєш зжерти мене так, як зжер свиню. Я помиляюся?

Не помиляєшся. Ненавиджу тебе.

-- Твоя щирість – як ковток свіжого повітря. З часом я міг би приборкати тебе сильніше. Але в мене немає часу, і взагалі мені геть не хочеться братися за тебе по-серйозному. І мені дуже не хочеться дати тобі шанс навчитися хитрувати. Тому нам доведеться рухатися трохи швидше. – Шкода, звісно, але мені було важко уявити, що Півмісяць як вірна тваринка, буде чимчикувати поряд зі мною по пекельних землях.

Я встав і підійшов до вкритої пилюкою скрині в дальньому кутку кімнати. Прошепотівши закляття я відчинив її і витягнув голову Боша, мага, який бився зі мною на дуелі поряд з корчмою Тамбора, і програв.

Він досі був при свідомості. Я б не сказав, що він був живий, чи розумів, що відбувається. Коли я витягнув на диво легкий, прозорий куб янтарного кольору, в який була запакована його голова, він кліпнув і втупився в мене.

Його очі були колодязями божевілля. Не те щоб він був при своєму розумі до того, як втратив блискуче металеве тіло павука, чи своє власне ще раніше. Потрібно бути божевільним, щоб мати справи з демонами.

Так, знаю, технічно я сам мав справу з демоном, але тільки раз, я був дуже молодим, і вже точно ніколи не намагався відчинити ворота до пекла на Джакос-Роуд, чи в будь-якому іншому місці, якщо на це вже пішло. Тупість і розпач тільки для стороннього глядача здаються божевіллям.

В усякому разі, майже дворічне перебування в темній скрині не покращило душевну рівновагу Боша. На щастя, те, що в нього не було тіла, означало, що в нього не було голосу. Його крики були абсолютно безшумними. Я відніс його до кола і поклав біля сходів так, щоб він не заважав.

Це їжа?

-- Ні.

В мене не було гарантій, що породження тріщини не спробує вбити мене. Але я його потребував. Мені не подобалися шанси на те, що мені вдасться змайструвати з його трупа щось, що відведе мене до тріщини. Оце так головоломка. От тільки я знав, як витягнути голову Боша з виготовленого демоном янтарного куба. І я знав, як замінити її іншою головою.

Голова Півмісяця, навіть зі щупальцями, була меншою, ніж в Боша.

-- Гаразд, Півмісяцю. Наш час настав. Я дам тобі один шанс вбити мене і втекти. Якщо тобі