Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

– Боюся, це не тобі вирішувати.

Вони дедалі більше розпалюються, як два молодих бики.

І якась частина мене хоче залишити все як є, дзвінко грюкнути дверима, прокричавши: «я взагалі-то потребую тиші та спокою!» Але якщо я не втручуся, ситуація може стати неконтрольованою. Вони мені обидва дорогі – хоча й по іншому. Обидва дорогі, незважаючи на те, що один розбив мені серце, а другий уперше вирішив подарувати мені букет рівно того вечора, коли приїхав Дамір.

– Заспокойтеся обидва! – кричу я.

Але занадто пізно.

Навіть якщо вони й почали змагатися за мене, то зараз сфокусувалися на ненависті одне до одного. Я підходжу до Даміра, чіпляюся за його плечі, щоб він пропустив мене. Якщо встану між ними, то зумію якось утихомирити цю ситуацію.

Але Дамір вищий за мене, сильніший.

Він виставляє руку, не даючи пройти.

– Віто, залишайся у квартирі.

– Даміре! – не добившись від нього реакції, повертаюся до Сергія. – Давай поговоримо пізніше. Іди додому, Сергію.

– Тому що він так сказав? – кидає Сергій. – Віто, я давно хотів сказати…

Ось вони знову згадують про причину свого конфлікту. Про мене.

– Давай ти скажеш мені це не зараз.

– Ні. Зараз, нехай він теж слухає, — Сергій намагається увійти до квартири, але закінчується все тим, що Дамір хапає його за светр і штовхає назад. – Віта, не треба повертатися до нього через страх… Або невпевненість. Виховувати малечу самій важко, але в тебе вже є я!

…І стає тільки гірше.

Широко розплющеними очима я дивлюся на Сергія, не в силах поворухнутися.

Як він… посмів.

Я ділилася з ним своїми побоюваннями, але зовсім не за тим, щоб він так зганьбив мене перед колишнім чоловіком. Дамір, навпаки, починає діяти. Він б'є Сергія в груди, виштовхуючи з квартири, Сергій відповідає таким самим стусаном, і вони обидва падають на відчинені двері, які з гучним стукотом і тихим жахливим тріском стикаються зі стіною.

– Стійте, припиніть! – я кричу. Я намагаюся до них докричатися. Але з таким же успіхом я могла б бути німою… — Давайте вирішувати справи цивілізовано! – зібравши всі сили, я кричу ще голосніше: – якщо ви зараз же не припините, я дзвоню в поліцію! Вам ясно?! Я серйозно кажу! – нуль реакції.

На моїх очах Дамір і Сергій ледь не падають зі сходів.

Дамір пропускає удар по щоці, але відразу ж відповідає Сергію.

Він штовхає його в груди і разом із ним вдаряється об стіну.

– Гаразд, якщо так, нехай у всьому розбирається поліція!

Я забігаю до квартири, сподіваючись знайти телефон. Але тут же біжу назад, щоб перевірити, чи не скрутив хтось комусь шию. Знову закликаю їх зупинитися. Сюрреалізм. У штовханині вони спускаються на один проліт, і одразу ж збивають квітку, яку турботлива тітка Ніна поставила на підвіконня.

– Я сказала досить!

Я знаходжу поглядом букет троянд, який приніс Сергій.

Хапаю його і спускаюся до чоловіків.

Близько не підходжу, не можу дозволити обставинам і вибуху тестостерону нашкодити малій. Але на витягнутій руці дотягуюся до Сергія. Напевно, з боку це до сміху безглуздо виглядає. Але в мене немає інших варіантів! І мені вже не смішно. Я б'ю його трояндами по потилиці, по голові. Майже без розбору.

Дамір користується моментом, і робить йому підніжку. Господи!

З гуркотом Сергій падає на підлогу. У самі мої ноги. По його щоці біжить цівка крові. Через мене. Через мене, чорт забирай. Я так злилася на нього, що сказав таке Даміру, спровокував. Але тепер мені шкода. Я піднімаю очі на Даміра, він готується врізати. Е, ні!

– Досить!

Рукою зі злощасним букетом я виставляю перед ним бар'єр.

Дамір теж має жахливий вигляд.

Йому, напевно, більше дісталося.

Сергій працює в спортклубі, звісно, у нього сил більше. Мені хочеться відразу зайнятися його ранами. Але я зберігаю нейтралітет. Свою гідність, врешті решт.

– Сергію, ти…

Він піднімається і відштовхує мою руку.

Визнаю, мене це зачіпає.

– Якщо ти готова терпіти поруч таку людину, Віто, я нічим тобі не можу допомогти. – Він проходить повз нас, стукає п'ятами по сходам, і зачиняє двері квартири. Навіть коли він іде, у повітрі відчувається відгомін фрази.

Я вважала його другом.

Ким же мене вважав Сергій?

Дамір переступає з ноги на ногу, мабуть, відчуває біль, бо кривиться.

Намагається не показати цього. Я підходжу до нього, кладу руки на груди.

– Тобі треба до лікаря?

– Ні, звісно. Усе нормально. Зате я відстояв твою честь, – посміхається він.

Мені хочеться сказати, що він радше відстояв свою. Але коли він усміхається, з губи в нього починає ще більше сочитися кров, і я вирішую, що сьогодні він може вважати себе героєм – якщо йому хочеться. Якщо йому це так потрібно.

– Ходімо, я рани твої оброблю.

Дамір погоджується.

Покірно йде зі мною до квартири, сідає на диван і дозволяє мені наступні п'ятнадцять хвилин поратися над ним із ваткою та перекисом. Одна рана над бровою, ще одна біля носа, найбільша – біля підборіддя. Я роблю це в мовчанні, але відчуваю, що Дамір хоче сказати щось ще. Можливо, неприємне і про Сергія…

Я переходжу до збитих кісточок, беру його за руку, і відчуваю, як щоки заливає жаром. Він теплий, і попри бійку, ні про що зараз не переживає.

– Вибач, що не стримався.

– Ви обидва не стримались, – фиркаю я.

– І ти б здала мене в поліцію? – у його голосі проявляються грайливі тони.

– Якби ти продовжив, то здала б.

Я трохи сильніше, ніж треба, стискаю його постраждалий палець.

– Ауч.

– Терпи, мій захисник.

Я зітхаю під його пильним поглядом, опускаю очі на його груди.

– Мені треба подивитися й… інші ушкодження.

***

Отже, я кажу це.

Вголос.

Фактично прошу Даміра роздягнутися. Боже, і знову починаю червоніти.