Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Кліть м'яко торкнулася ґрунту і зупинилася. Тиша, тільки звуки кроків віддають легкою луною, нагадуючи хрипке дихання.

— Розслабтеся, хлопці… — промовляю навмисне голосно, щоб перебити нервову напругу. — Минулого разу ми добре попрацювали… та й господар тутешній добряче підсобив, пустивши хвилю праху — тож навряд чи ми зустрінемо якихось тварюк. Тим більше, прямо тут, біля спуску.

— Береженого, і Творець оберігає ... — Відповідає Тім.

— Не можу не погодитись. Але в цьому випадку віра без потреби, досить простої логіки. Було б тварюк більше, вони б наверх вилазили, як і раніше. А якщо не лізуть — то їх або ще замало. Або немає зовсім. Часу після того побоїща зовсім трохи пройшло ...

— Все одно, — не відступає від свого Тім. — Краще зробити зайву роботу, ніж потім шкодувати…

Напевно, правду кажуть, що у страху очі великі. Пригадую власні відчуття, коли вперше спустився в ущелину. Тоді буквально все здавалося величезним та ворожим. Мох на стінах нагадував хутро якоїсь велетенської потвори. Склепіння — недосяжними. Сама печера — просто безрозмірною. А відстань до замку, яку ми долали крок за кроком, у безперервних сутичках із магічними створіннями, — взагалі позамежною.

Зараз же все сприймалося набагато прозаїчніше. І до склепіння не так вже й високо. За бажання — камінь можна докинути. І мох, як мох, нічого особливого, якщо не брати до уваги те, що кінчики стеблинок його флюоресцували, забезпечуючи освітлення печери. А до замку, якщо рахувати від виходу — метрів триста, не більше. Звичайно, і такі розміри вражають, але ж Місто гномів над нашими головами значно більше, а жодного нервового трепету не викликає.

— Я так розумію, — сказав маг, коли ми вийшли з тунелю, — що тут полягло чимало орків та гномів? Причому до використання магії тліну. Так?

— Ну, не так, щоб багато, але з десятка півтора-два набереться.

— Тоді нам варто розпочати з очищення.

— Взагалі, ти у нас експерт з магії — тобі видніше. Але в такому разі ми дамо знати про себе темному магу і в нього буде час підготуватися. Навряд чи він не відчує твоє заклинання.

— Він уже знає… — буденно зауважив Тім. — Як і я про нього… Кожен маг відчуває ауру іншого і на більшій відстані. Але у нашому випадку це навіть плюс.

— Не зрозумів?

— Суть у тому, що оцінці піддається лише власна енергія. Тому для нашого ворога я не являю загрози. У магічному поєдинку він мене зітре в порошок навіть не напружуючись. Відповідно, він зараз посміюється і задоволено потирає долоні, передчуваючи чергову перемогу.

— Не зрозумів… Що тут хорошого?

— Ти неуважно слухав, Владе, — Тім невдоволено скривився. — Я ж чітко сказав: на віддалі оцінює лише особисту силу. А предмети — тільки при безпосередньому контакту. Тобто наш ворог уявлення не має, що я йду не з порожніми руками. І в цьому наша перевага... а для нього — неприємна і, будемо сподіватися, фатальна несподіванка.

— А, ось воно як… Значить, і мій обладунок для нього не існує?

— Про це взагалі не турбуйся. Ворог хоч і сильний, як мінімум, осягнув ступінь магістра, але не настільки, щоб зчитувати ауру з божественних предметів. Для цього потрібний рівень гросмейстера. Тож ми для наче вовки в шкурах овечих.

— Чому так?

— Не зможу доступно пояснити… для цього треба бути магом. Але повір, тут така темна магія вирувала, що сама земля стогне. І це ще один привід не нехтувати очищенням. Крім того, що неупокоєні мертві легше відгукуються на заклик некроманта. І якщо не вжити превентивних заходів — твої колишні товариші можуть завдати нам удару в спину. І як завжди буває — у найневідповідніший момент.

— Переконав...

— Тоді, потримайте… — Тім простяг мені палицю, а Тіні — жезл. — Мало не спалився... Ото здивувався б темний... Аура мага другого рівня, а сила заклинання, як у майстра. Так що тримайте їх у себе, аж до безпосередньої битви. Ну, або до запитання.

Тім ступив уперед і забурмотів звичне заклинання... застогнав крізь стиснуті зуби і похитнувся.

— Ось воно як, значить… Тоді зрозуміло…

— Щось не так? — поклав магу руку на плече, підбадьорюючи та підтримуючи.

— Та все не так... — Тім охопив себе руками, як при лихоманці. — Дивіться самі… — вказав на хмарки, що формувалися над місцем загибелі воїнів. Тільки не безформні, а у вигляді не до кінця завершених примар.

— Бачите? Тепер зрозуміло, чому наш ворог такий безтурботний. Тут усе довкола настільки отруєно темною магією, що навіть ґрунт відкидає будь-які прояви світлих сил. Йому навіть на закляття, що піднімає мертвих, не треба витрачати енергію. Грунт сам перетворив би загиблих воїнів на умертв’я. Тож ми вчасно. Ще б кілька днів і нам уже довелося б з ними битися.

— Ґрунт отруєний? — перепитав я, вловивши неспокій у словах мага.

— Так... Ти правильно зрозумів. Земля відторгає мене. І якби не сфера стихії, я був би тут безпорадний, як дитина.

— Погано…

— Як подивитися… — Тім уже прийшов до тями і сподобився навіть на усмішку. — Тим несподіванішим буде сюрприз господареві. Спробую здивувати його до гикавки. Пішли… Мені вже не терпиться познайомитися з ним ближче.