Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Біс його знає, — пирхнув Крамлі. — Я ж не психіатр.

— А Шренк зміг би сказати?

— Тицьнувши пальцем у небо й повороживши на калі? Ні-ні… Ви запишете цей сон? Адже іншим даєте поради…

— Коли заспокоюся. Ідучи сюди, оце кілька хвилин тому, я згадав, як одного разу мій лікар запропонував повести мене в анатомку. Добре, що я відмовився. Бо тоді б мене справді оточували примари лиховісні. Мабуть, я перевтомився. Як мені викинути з голови ту лев’ячу клітку? Як забути про жінку з канарками на смертному ложі? Як умовити перукаря Кела зректися своєї вигадки про Джопліна? Як уберегти Фанні, що лишилася сама серед ночі аж ген у місті, зовсім беззахисна?

— Пийте каву, — порадив Крамлі.

Я намацав у кишені й видобув на світ фотографію Кела зі Скоттом Джопліном, тільки й досі без Джоплінової голови. Тоді розповів Крамлі, де знайшов її.

— Хтось відклеїв голову від цієї фотографії і забрав собі. І коли Кел це побачив, він зрозумів, що той хтось підчепив його на гачок, що бал скінчився, свічки погасли, — і дременув геть із містечка.

— Це не вбивство, — зауважив Крамлі.

— Однаково що вбивство, — сказав я.

— Однаково що свині літають, а індики співають. Окрема справа, як кажуть у суді.

— Хтось дав Семові забагато міцного зілля і вкоротив йому віку. Хтось перевернув Джиммі у ванні й утопив його. Хтось заявив у поліцію на П’єтро, того забрали, і там йому й гаплик. Хтось став над жінкою з канарками і просто налякав її до смерті. Хтось запхав того старого в лев’ячу клітку.

— Мені дали ще деякі результати розтину, — сказав Крамлі. — У крові в нього було багато алкоголю.

— Правильно. Хтось підпоїв його, торохнув по голові, тоді, вже мертвого, затяг у канал, запхав до клітки, а сам виліз і пішов до своєї машини чи просто додому, десь тут у Венеції. Він, звісно, був геть мокрий, але хто в такий дощ зверне увагу на мокру людину, що йде без парасольки?

— Лайно. Ні, скажу грубіше: г. ! Із цього вашого роя, друзяко, та й не буде ні… краплі меду. Люди вмирають. Лихі пригоди трапляються. Мотиви, чорт забирай, мотиви! А ви все одної співаєте: учора в домі бачив зло, а його там не було. І сьогодні теж не було. Господи, хай воно все западеться! Ви подумайте. Якщо так званий убивця справді існує, то нам відома тільки одна особа, причетна до всіх тих випадків. Ви.

— Я?! Невже ви думаєте…

— Не думаю, вгамуйтеся. І не витріщайте так свої кролячі очі. Ось я вам зараз щось покажу.

Крамлі підійшов до книжкової полиці на стіні (книжки у нього були навіть тут, на кухні), взяв грубезний том і кинув його на стіл.

То були «Вибрані п’єси Шекспіра».

— Безпричинна зловмисність, — сказав він.

— Що-що?

— У Шекспіра її скільки завгодно, і у вас, і в мене, і в кожного. Безпричинна зловмисність. Це вам ні про що не каже? Іншими словами, людина чинить усяку мерзоту без будь-яких ВИДИМИХ МОТИВІВ. Або ж ми не можемо їх добачити.

— Люди не стають мерзотниками ні з сього ні з того.

— О Боже! — Крамлі тихенько пирхнув. — Який же ви наївний. Та добра половина справ, що їх ми розбираємо у відділку, саме такі: хто їде на червоне світло й убиває пішоходів, хто лупцює дружин, хто стріляє у друзів, і ніхто навіть не може пригадати, з якого доброго дива він це робив. Мотиви, звісно, завжди є, але вони так глибоко сховані, що потрібна вибухівка, аби видобути їх на світ Божий. А коли негідник такий, якого ви намагаєтеся знайти зі своїми сміховинними резонами й кульгавою логікою, то годі й сподіватися викрити його. Ніяких мотивів, ніякого підґрунтя, ніяких даних. І поки ви не прив’яжете щиколотки до гомілки, гомілки до коліна, а коліна до стегна, він спокійнісінько гулятиме собі на волі.

Страшенно потішений, Крамлі сів і налив собі ще кави.

— А ви ніколи не замислювались, — раптом спитав він, — чому на кладовищах немає вбиралень?

Я аж рота роззявив.

— Ох ти ж! Ніколи про це не думав! Та тому, що мерцям вони ні до чого. Хіба що… Хіба що коли пишеш новелу в дусі Едгара По, де труп опівночі встає з домовини, бо йому захотілося в туалет.

— Ви збираєтесь про це написати? Ого, тепер уже і я роздаю сюжети.

— Крамлі!

— Починається, — зітхнув він, одсуваючись на стільці.

— Ви вірите у гіпноз? У повернення в минуле в гіпнотичному сні?

— Ви й так добрий сновида…

— Прошу вас… — нарешті я зібрався з духом. — Я ось-ось зсунуся з глузду. Поверніть мене у минуле. Відішліть назад.

— Боже милостивий! — Крамлі підхопився на ноги, одним духом вихилив свою каву й метнувся до холодильника по пиво. — Куди ж вас відіслати, крім дурдому?

— Я ж зіткнувся був із тим убивцею, Крамлі. А тепер хочу зіткнутися з ним знову. Тоді я намагався уникнути його, бо він був п’яний. Він сидів позад мене в останньому нічному трамваї, що йшов до моря, і тієї ж таки ночі я натрапив на мертвого старого в лев’ячій клітці.

— Немає доказів.

— Доказом були ще якісь його слова, але я їх забув. Якби ви змогли повернути мене назад, щоб я знову проїхав у тому трамваї в грозу й почув його голос, я б упізнав, хто він такий, і вбивства припинилися б. Невже ви цього не хочете?

— Ну певне, а коли я силою гіпнозу оберну вас на собаку-шукача і ви прогавкаєте мені ім’я вбивці, я піду й заарештую його, еге ж? Мовляв, ану йди сюди, поганий чоловіче, мій друг письменник почув твій голос у гіпнотичному сні, і ніяких доказів більше не треба. Ось наручники. Заклацни їх на собі!..

— Ну й чорт із вами, — я встав і перекинув свою чашку з кавою. — Сам себе загіпнотизую. Скільки там того діла. Як воно зветься — самонавіяння? «Наказую тобі: роби те й те», так?

— Ви не маєте досвіду й не знаєте, як це робиться. Сядьте, бога ради. Я допоможу вам знайти справжнього фахівця. Стривайте! — Крамлі якось дивно засміявся. — А як щодо А. Л. Шренка, гіпнотизера-практика?

— О Боже, — аж здригнувсь я. — Не кажіть такого навіть жартома. Він потопить мене у Шопенгауері, Ніцше, у Бертрановій «Анатомії смутку», і я вже ніколи не випливу. Це повинні зробити