Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Перше, що я відчуваю, коли свідомість до мене трохи повертається, це повільне ковзання чоловічих долонь по моїй спині. Мене гладять. Ласкаво.

Під щокою мірно б'ється чиєсь серце. А тіло оточене з усіх боків теплом. Приємно. Навіть попри біль, що скімлить у певних місцях. Не впевнена, що зможу звести ноги.

І я… жива.

Я, справді, жива. Не можу ні поворухнутися, ні звуку видати. Тіло ниє і скимлить під перенавантаження. Нерви бринять, як натягнуті струни. Мене досі, то в жар кидає, то в крижаний холод. То в ейфорію, то в спустошеність. Але я витримала це. Не згоріла.

На стегні стискується чиясь рука.

− Що з нею? Чому досі непритомна? Мені здалося, що ритуал пройшов так, як треба, – чую хрипкий голос Са-оіра. І мені навіть вчувається в його інтонаціях крапелька занепокоєння.

− Тобі не здалося. Сила була покликана та розподілена правильно. Так, як я і розраховував, – задоволено відповідає йому А-атон. Саме на його грудях я, здається, лежу. І його рука стискає міцніше мою талію.

− Я це відчуваю. Ми тепер урівноважуємо одне одного.

– Так. Через неї.

Деякий час вони мовчать. І я ледве дихаю, прислухаючись до найменшого шарудіння. І до їх дотиків.

− У твоєму плані є один прорахунок, − першим порушує тишу Са-Оір.

– Який?

– Будучи лише провідником, наша се-авін залишається надто слабкою. Не здатною себе захистити.

– Ти сумніваєшся у нашій здатності її захистити? Я тебе не впізнаю, брате, – хмикає А-атон. – До того ж… ця земна крихітка набагато сильніша, ніж здається. Ми не знаємо, які можливості у неї з'являться після ритуалу. Можливо, що справді ніяких. Але я маю сумнів. Тіло Ліни, особливо після втручання цинотів, напрочуд швидко адаптується і нарощує свій потенціал. Якщо судити з даних, які мені надав спочатку мій бортовий медик, а потім твій. Але що ще важливіше, у дівчинки попри всю її м'якість і покірність є міцний внутрішній стрижень і сила волі, яким можуть позаздрити деякі вищі. І вона здатна на абсолютну відданість. У тебе вже була сьогодні можливість переконатись у цьому.

– Була. І мені досі незрозуміло, як ти добився від неї такого щирого послуху та самовідданості? Вона справді готова була добровільно піти на смерть. Це мене... вразило.

− Ти ще не знаєш, як вона потрапила до мене. Ліна запропонувала мені всю себе, своє життя та відданість в обмін на дещо дуже важливе для неї.

− І що ж це? Ти мені так і не розповів досі.

− Порятунок члена її сім'ї. Циноти захопили нашу се-авін разом з її незрілою племінницею. І природно, що Ліна ніяк не могла захистити дівчисько, коли ту прийшли купувати. Але замість того, щоб здатися і підкоритися долі, обрала того, хто міг їй допомогти, і виміняла свободу племінниці на себе. Вона сама обрала свою долю.

− Он як? − замислено тягне Са-оір. − І де ж це дівча зараз?

Тут і я нашорошую вуха. Навіть дихання мимоволі затримую. Але відразу ж змушую себе його вирівняти, сподіваючись почути більше. І про Соню, і про їхнє ставлення до мене. Може, вдасться зрозуміти, що на мене чекає далі.

– Я наказав одному з екіпажів білої ескадри джа-анів доставити її назад на Землю, – повідомляє А-Атон. І додає: − Ліно, я відчув, що ти вже прийшла до тями. Припиняй прикидатися. Ти ж не хочеш заслужити додаткове покарання?

Ох. Чорт. Я і про перше вже встигла забути. І якщо тоді, радіючи скасуванню мого жертвопринесення, не надала великого значення словам господаря. То тепер… після всього… стає… прикро.

За що він зі мною так? Адже навіть повіривши Сетору, я не зрадила. І намагалася зробити все, як вони хотіли… Цілком довірилася… А вони… ще й покарають мене. За що?!

– Вибачте, – шепочу убито. І прибрати тремтіння з голосу не виходить.

Хто я для них?

Рабиня. Звірятко. Була й лишилася.

Берегли, щоб не угробити. Подарували трохи ніжності та ласки після. І за це маю бути вдячна. Але я, дурна, губу розкотила, що їхнє ставлення до себе зможу змінити. Наставляй кишеню!

Напевно моя нервова система просто не витримує. Занадто багато емоцій… надто потужні гойдалки. Від повної безнадійності й готовності померти до оглушливої ​​суміші полегшення, радості, а потім болю і насолоди, пережитих в обіймах моїх господарів. І зараз мене просто накриває відкатом. Знову. Але вже не наодинці. І навіть не на очах у безмовного гада.

Найменше мені хочеться плакати на очах у своїх господарів. Але стриматись немає сил. І сльози просто течуть.

Ну і нехай. Не плакати я не обіцяла. А їм, напевно, все одно, що я відчуваю. Головне, щоб без вагань корилася.

А-атон застигає. Їхні долоні на мені важчають. І вся моя наївна надія, що вони не помітять, у якому я стані, розвалюється, як картковий будиночок.

Замружившись, притискаюсь обличчям до чоловічих грудей, по-дурному сподіваючись сховатися. Наче це можливо.

− Чому ти плачеш? Тобі настільки боляче? − напружено запитує Са-оір. І за плечі розвертає мене до себе.

– Ні, не настільки, – хитаю головою. Відчуваючи на собі їхні пильні погляди. І міцно стискаю щелепи, намагаючись стримати нервове тремтіння. Але мене з головою видають тремтячі руки.

– Подивися на нас, – звучить новий наказ. Цілком очікуваний.

Гаразд. Дивлюсь. І майже не бачу через сльози.

– Я повторюю питання. Чому ти плачеш? – примружується Са-оір. Та й другий мій господар хмуриться, буравлячи мене похмурим поглядом.

− Плакати мені теж не можна, пане? − запитую настільки рівно, наскільки можу. І все псую мимовільним схлипом.

− Ліно!..

− Почекай, брате, − перериває його на півслові А-атон. Сідає і притягує мене до себе.

Морщачись від болю в інтимних місцях, я байдуже дозволяю йому посадити мене на колінах, як йому хочеться.

− Здається, у неї відкат, − кидає, заглядаючи в моє обличчя. − Ліно, подивися мені в очі.

Підкоряюсь, і наші погляди стрічаються.

– Я хочу, щоб ти зараз чітко відповідала на запитання. Не смій брехати. Навіть якщо боїшся казати правду. Зрозуміла мене?