Читати книгу - "Без крові. Така історія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ультімо змовк і нарешті поглянув на мене. Він довго не відривав від мене очей. Було помітно, що є ще щось, про що він змовчав, як про найбільший секрет. Я чекав. Але він не говорив ні слова, тому я спитав: «А що було потім?» Він ледь нахилив до мене голову.
— Було нелегко, — відповів він. — Не завжди стається так, як сподіваєшся. Одначе, — додав Ультімо, — я маю план.
— Який такий план? — спитав я, усміхаючись.
— Добрий план, — відповів чоловік. Потім присунув до мене свого стільця. У нього засвітилися очі. — Я побудую трасу, — почав він. — Коли, не знаю, але побудую. Я побудую таку дорогу, про яку ніхто ніколи навіть і не мріяв. Дорогу, що закінчується там, де й починається. Вона починатиметься нізвідки. Навіть не від сараю чи тину, просто нізвідки. Але люди на ній не ходитимуть, ні, — на ній мчатимуть. Вона не буде мати пункту призначення, бо йтиме в себе саму, вона буде поза світом і поза всією його недосконалістю. Усі дороги світу зійдуться в одну єдину і вестиме вона до мрій кожного, хто вирушить нею в путь. Я намалюю її, і знаєте що я ще зроблю? Я побудую її досить довгою, аби на ній умістилися всі події мого життя одна за одною. Поворот за поворотом, усе, що бачили мої очі і про що пам’ятають і досі. Ані сонце на вечірнім прузі, ані зморшка на всміхнених вустах. Ніщо з того, що бачив я за життя, не піде в забуття. Вона стане особливим місцем, вічним малюнком, досконалим шляхом. І ось що я скажу: коли я нарешті її побудую, то сяду в автомобіль, рушу з місця і сам-один поїду все швидше і швидше. Я невпинно їхатиму, аж поки не заніміють руки і я не буду певен, що пройшов ідеальне коло. Тоді я зупинюся в точнісінько тому самому місці, звідки почав свій шлях. Вийду з автівки і, не озираючись, піду геть.
Він усміхався. Гордо.
— Ти серйозно? — питаю.
— Так.
— Справді?
— Заради цього я живу на білім світі.
Сміючись, я похитав головою:
— Тобі на це знадобиться море грошей.
— А я знайду їх.
Він сказав це так, немов уже мав ті гроші. Я уявив, як він сидить нерухомо за кермом, попереду рівна-рівнісінька дорожня смуга його автотраси — ще мить і він увімкне двигун і проживе своє життя спочатку.
— Як прикро, що того дня мене не буде поруч з тобою, — мовив я.
Ультімо нахилився і кінчиками пальців ледь торкнувся зморшки на моєму лобі, немов хотів запам’ятати її.
— Ви будете там, — відповів він.
Єлизавета
2 квітня 1923 року
Я розпочинаю цей щоденник 2 квітня 1923 року.
Ніякої романтики. Мені лише потрібно зареєструвати мої починання.
Внести в список. Щоб не забути. Так, список.
Хто така: мені 21 рік. Звуть Єлизавета. Росіянка. З Санкт-Петербургу.
Я народилася у палаці, де було п’ятдесят дві кімнати. Кажуть, що його знесли, а натомість побудували сховище для дров. Це лише одне з перетворень, що сталися за останні шість років.
Я вирішила, що забуду все своє попереднє життя, зокрема, рідну землю, яка вже не моя і яку хочу стерти з пам’яті. І не через ненависть, а через байдужість. Мені байдуже. До Росії мені байдуже.
Моя нова Батьківщина — Штати, принаймні наразі.
Не вірю, що у США мені не знайдеться місця.
Те, чого я бажаю:
Мої батьки померли під час революції 1917-го року. Вони позбавили себе життя у своєму маєтку в Бастеркевіці, випивши отруту. Збайдужіння.
Мене врятував американський посол. У потязі, що темної ночі увозив нас геть, було шістнадцять вагонів. Ми були в першому. Я, американський посол, моя сестричка Алма і ще одинадцять біженців із вищого світу.
Американський посол закохався в мою сестричку, а вона сказала, що нікуди не поїде без сестрички Єлизавети.
Саме так я опинилася тут.
Що ж ще.
Грошей не маю. Животію у справжнісіньких злиднях. Живу із уроків музики. Музиці навчилася, бо це входило в обов’язковий набір умінь для жінок нашого суспільного становища, щоб вони змогли вийти заміж.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.