Читати книгу - "Без крові. Така історія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Наразі досить.
Спати лягаю у двадцять на дев’яту вечора.
Про моє тіло.
Моя сестричка була вродливою. А я маю сумний вираз обличчя. Великий рот. Посередні очі. Затонке волосся. Чорне. Гарного чорного кольору. Одначе чоловікам моє тіло подобається. Худоба. Груди. Ноги. Шкіра кольору перлин. Щиколотки. Декольте. Так, їх приваблює моє тіло. Обличчя у мене негарне, тому чоловіки переходять відразу до вдоволення свого сексуального апетиту, не вдаючись у романтично-любовні прелюдії. Мене це влаштовує. Мені подобається виставляти своє тіло напоказ. Не прикривати груди, коли я нахиляюсь. Кружляти босоніж. Подобається спускати спідницю аж до стегон. Розмовляючи, притулятися до чоловіків грудьми. Затискати руку поміж стегон, мовчки озираючись навсібіч. І ще багато іншого.
Я спала з одинадцятьма чоловіками. Проте я досі незаймана. Не те, щоб мені не дуже подобалось, коли двоє з них володіли мною ззаду. Радше, вони були не в захваті, до того ж вони більше не показувались. Гадаю, я їх принизила. І це мені подобається. Для мене секс — це помста. Принаймні зараз. Так буде не завжди, але наразі це саме так.
За що мені мститися.
За що мені мститися.
З квітня 1923 року
Спитай мене, про що хочеш, і я відповім.
Тож він каже:
— Не знаю, я нічого про тебе не знаю.
— То спитай.
— Де твоя родина?
— У мене її немає.
— Так не буває.
— Спитай щось інше.
— Ти непроста дівчина.
— Мій батько завжди казав, що я непроста дівчина, і тепер я розумію, що цим він хотів мені сказати — і собі зізнатися, — що ми двоє не могли зблизитись, тому він знайшов вихід у тому, що любив мене на відстані і кожну мить свого життя жалкував про те, що не може, насправді не буває непростих людей, просто
Я навчаю дітей грі на фортеп’яно. Іноді і дорослим даю уроки. Зарплатню мені платить фірма «Стейнвей і сини», — це вона виготовляє цей інструмент. Ось і вся історія. На початок століття.
Що за дурня — вести щоденник.
На початок століття.
4 квітня 1923 року
Ім’я: Ультімо. Італійською це означає the last one — «останній». Так називають дітей у тих сім’ях, де більше не хочуть їх мати. І первістка тому називають Прімо.
Італійські порядкові числівники:
Перший
Другий
Четвертий
П’ятий
Шостий
Сьомий
А про «третій» забула?
Я спитала Ультімо, чи справді в його родині більше не було дітей. «Більш-менш», — відповів він. У батьків він був єдиною спільною дитиною. Його мати закохалася в одного італійського графа, що був їхнім другом, батьковим другом. Він загинув в автомобільних перегонах. А за шість місяців мати народила хлопчика. Від графа. Батько його всиновив, проте всі знали, що то дитина графа.
— А в мого батька було шестеро дітей від чотирьох різних покоївок. Коли він ходив селом, то гладив їх по голівці, не підіймаючи на них очей.
Погана звичка пам’ятати минуле.
Одначе записувати треба те, що відбувається зараз. Для цього, власне, і потрібен щоденник.
Сьогодні у мене урок у Стівенсонів. Потім треба проїхати тринадцять миль у фургоні, бо ще маю урок у Байтів. У них двійко близнят. Моцарт. Тобто, я маю на увазі, що спробую навчити їх грати Моцарта, а не те, що вони грають, як Моцарт. Хоч діти того самого віку. Їм по п’ять рочків. Фірма «Стейнвей і сини» платить мені по півтора долари за годину. А коли нам удається продати фортеп’яно, ми отримуємо частку 4,5 %. Я розділяю її з Ультімо. Порівну. Хочу запам’ятати цю дрібничку, бо, коли я знову розбагатію, мені буде вкрай важливо це пам’ятати.
Він упевнений, що я знову стану багатою. Я маю схильність до таких речей, бо так буває, і так станеться.
Я хочу знову відчути, як м’які простирадла торкаються мого тіла; вони чисті і приємно пахнуть; хочу відчути природність марнотратства. Хочу викидати геть речі, які я використала лише раз. Хочу, щоб, коли з мого столу забирали на кухню миску, їжа в ній не була виїдена до крихти. Хочу бачити поклоніння в їхніх очах, хочу, щоб вони мені прислужували, хочу відчувати страх у їхньому голосі.
Усе це я пам’ятаю ще з тих часів, коли ми були заможними. Я нічого не забула. Я в будь-який момент знову зможу так жити.
Тепер я почну перераховувати дні, коли лягла спати голодною. Перший — цього вечора. Другий буде завтра, я вже знаю це напевно. Скільки ж голодних днів потрібно принцесі, аби навчити її всьому тому, чого вона має навчитися і потім знову могла їсти? 500 днів. Ані днем більше. Я обіцяю.
Лишилося ще 499 днів.
Я не така лиха, як здаюся.
I не така погана, як здаюся.
Не така.
Лягаю спати о десятій чотирнадцять вечора.
Молитва.
5 квітня 1923 року
Уперше я побачила механічне піаніно в селі, у пана Брандіца. Треба зізнатися, що то було щось дивовижне. Коли на ньому грали, пан Брандіц ставав біля меблів і посміхався. Іноді він розчулювався і по його смутному обличчю текли сльози. Час від часу він вмикав піаніно потайки, не сказавши нікому, і робив вигляд, що нічого не відбувається. А іноді, коли ми всі були в саду, з вікон міг раптом залунати уривок з творів Шопена. Якщо це чув юнак, то він злітав сходами нагору, аби познайомитися з дівчиною, яка так просвітлено, спокійно грає, але натомість знаходив там похмуру порожнечу зали, в якій бездушні, — хоч це і сумнівно, — чорно-білі клавіші підіймалися й опускалися самі по собі. Він почувався присоромленим.
Я постійно відчуваю щось схоже, коли бачу тіла чоловіків, з якими кохаюся.
Коли піаноли вдосконалилися, досягаючи несподіваних і, по суті, казкових результатів, виробники фортеп’яно вирішили, що їхній час минув. Стало цілком очевидним — якщо люди матимуть змогу досконало відтворювати Шопена, не граючи самотужки, то потреба годинами корчитися на уроках задля привілею гри на музичному інструменті, коротко кажучи, стане непотрібною розкішшю. Тож усе більше людей почали розглядати можливості виробництва механічних піаніно. Хоч усім було зрозуміло майже одразу, що це гнітюча справа. Виготовляти піаноли було набагато легше, аніж фортеп’яно, проте геть усі передчували, що натомість вони втратять «серце музики», що б не мали зазвичай на увазі, уживаючи цей вираз. Тож вони були спантеличені і не знали, де знайти вихід.
У компанії «Стейнвей і сини» — одній з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.