Читати книгу - "Без крові. Така історія"

навіть для себе самого. Одного дня вантажівкою нас відвезли до величезного майданчика, в нікуди. Ми там ще жодного разу не були і гадки не мали, що можна робити в такому місці. Поблизу стояло лише кілька халуп. Нас висадили і сказали стати посеред луків. Пізніше ми втямили, що то була злітно-посадкова смуга, побудована посеред рівнин: ідеально пряме полотно втрамбованої землі, довжиною метрів сто чи, може, трохи більше. Вони створили її на полі й забур’яненій території, а потім покинули, і вона хтозна-скільки так простояла. Цей майданчик був таким занедбаним і нікому не потрібним, що мені навіть спало на гадку, що вперше за багато часу я побачив щось приємне. Ймовірно, австрійці вирішили, що вона їм ще знадобиться, а тому, щоб навести на ній лад, привезли нас. Треба було залатати вибоїни і відбудувати халупи. Навколо стояла мертва тиша, лише вільний вітер гуляв неозорими просторами. Коли я дивився на те полотно, мало-помалу в мені відродилося відчуття, що я повернувся нарешті додому. Повернувся не з війни чи навіть не у своє рідне село — це було геть інше відчуття. Я повернувся в себе. Не знаю, чи ви мене розумієте, та я повернувся в себе.

Він розповів, як вони взялися за роботу і як він обходив той майданчик із палицею в руках, перекладаючи землю з місця на місце. Ультімо зізнався, що йому було приємно дбати про той шмат землі, проте робив він це неначе в трансі, бо подумки постійно намагався вгадати, що ж у цьому місці такого священного. Так, він висловився саме так, «священного». З його вуст це слово лунало якось дивно. Як іноземне.

— Я продовжував працювати, — казав він, — але ні на мить не припиняв гадати і, нарешті, зрозумів. Несподівано я побачив дорогу. До літаків мені було геть байдуже, але потім я все зрозумів і побачив під маскою тієї смути дорогу. Дорогу. О, ви не в змозі зрозуміти, що для мене означають дороги, адже я ріс, а в голові у мене були лише дороги, і я роками не бачив перед собою нічого іншого. Усе, що я бачив і чув, — це шлях і ревіння автомобільного двигуна. Це був подарунок від батька, і цей шлях існував тільки в наших думках, бо лише ми завжди бачили ввесь оточуючий світ у ревінні поршнів і поворотах дороги, і неважливо, були то обриси пагорба чи вигини жіночого тіла, — для нас то була дорога, яку ми підкорювали і якою я їхав кожний мент своєї юності. Через дорогу я сприймав світ, і це було тим, що подарували мені мої молоді роки: були дороги, і було вміння підкорювати їх шалом своїх моторів, нашої фантазії і безстрашності. Розумієте мене, професоре?

— Мабуть, — відповів я.

— Для мене дороги — це те ж саме, що для вас числа, розумієте? — мовив Ультімо.

— Тепер розумію. У нашому розумінні це неначе гарантія порядку.

— Однак усі дороги для мене вмить щезли в ту саму хвилину, коли вони скалічили мого батька, — продовжив Ультімо. — Відтоді я осліп, а дороги стали для мене лише сплутаними фігурами. Саме життя незворотно заплуталося. Я й на війну пішов для того, щоб віднайти там щось, окрім непрохідної поволоки. І знайшов це в Капоретто — довгому, даремному шляху, де не було нічого певного і не було місця жодній дорозі. Той, хто там не був, не в змозі це зрозуміти. Особисто я через ту поразку пізнав усю повноту втрати. Потрапивши в полон, я став нічим і навіки згинув би безіменним полоненим. Аж тут, під личиною злітної смути, я побачив дорогу. У ній було щось незвичне, пам’ятаєте, я вже казав, — щось святе. Навколо не існувало нічого: ані людей, ані дерев, хат, голосів чи життя — нічого. Це було щось більше за звичайну дорогу — це була ідея, план будь-чого, про що я мріяв за життя, досконале втілення кожної моєї мрії, вирізьбленої з порожнечі рівнин. Це був загублений скарб. Я зупинився. Прислухався до давно забутого відчуття спокою в душі. Потім я зробив те, чого так давно не робив. Сів за кермо і запустив двигун. Переді мною була стометрова смужка, що йшла в нікуди. І кожен її метр був лише мій. Я натиснув на зчеплення — і колеса покотилися, спочатку повільно, а потім чимраз швидше. Доїхавши до кінця, я повертався назад, потім рушав спочатку ще і ще, щоразу збільшуючи швидкість аж поки не діставався кінця прямої — і знову спочатку. Охоронці щось кричали вслід. Їм не подобалось, коли клеять дурня. Нетями. А я відчував кожну вибоїну, кожен подих вітру, відчував, як дрижить у руках кермо і як підстрибує піді мною двигун. Я відчув, як з далечі в моє тіло знову повертається втрачена сила і як на тому маленькому клаптику землі з уривків подій, що я пережив протягом довгих років і ніяк не міг зібрати докупи, реконструюється світ. Охоронці наближалися. Розлючені, вони кричали щось дошкульне. Та я кермував автівкою, що в цей момент робила шість тисяч обертів, і вже знаходився в самісінькому кінці смуги. Я знав, що цього разу наглядачі надто близько, щоб повертатися, а ще я був певен, що не натисну на гальма. Дороги під колесами вже не було, але я не зупинився. Можливо, я на мить повірив у те, що я літак чи пташка якась, хоч чудово знав, що пуста п'янкість польоту — це не вихід і ніколи ним не був. Я походив з селянської родини, родини землеробів, а ми не літаємо. Тут, на цій землі, і є наш порятунок. На земних дорогах. Переді мною виріс солдат і, червоний від люті як буряк, щось мені прокричав. Та я не бачив його. Переді мною було ще метрів зо двадцять дороги і нестерпно коротка мить для того, щоб знайти поворот, за яким я щезну з очей. Боятися не було часу. Я, як ніколи чітко, побачив перед собою першу літеру свого імені, яку колись, давно-давно, моя мати намалювала червоними барвами на картонній коробці, де зберігалися мої таємниці. Я знову побачив вишуканий жест, яким її малювали, акуратно так, не відриваючи руки. І я усвідомив, що десь усередині я теж володів цим жестом. Я теж так можу. У м'якій колисці тієї літери «U» я пришпорив своїх коней і врятував собі життя. Я стис руки на кермі і всією своєю вагою нахилився ліворуч. Було чутно скреготіння гуми від зчеплення із землею