read-books.club » Сучасна проза » Кінець роману 📚 - Українською

Читати книгу - "Кінець роману"

142
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Кінець роману" автора Грем Грін. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 48 49 50 ... 53
Перейти на сторінку:
хотів про нього забути.

— Ви б не поставили підпис, що одержали це від мене, сер? Мені належало віддати цей пакунок у ваші руки.

— Не маю олівця. Паперу теж нема. Повірте, я дуже зайнятий.

— Ви ж знаєте, який він скрупульозний у записах, сер. Маю олівця в сумочці.

Я черкнув розписку на зужиткованому конверті. Жінка старанно вклала її в сумочці й поспішила до хвіртки так, ніби хотіла забратися звідси якнайдалі та якнайскоріш. Я стояв у передпокої, зважуючи пачку в руці.

— Що там, Бендріксе?! — гукнув Генрі з їдальні.

— Пакунок від Паркіса, — сказав я. Фраза прозвучала, як скоромовка.

— Мабуть, книжку повернув.

— О цій годині? А воно ще й мені адресовано.

— То що ж це таке?

Я не хотів розгортати пакунка. Невже ж ми з Генрі не втяглися в болісний процес забування? Здається, я вже достатньо покараний за відвідини агенції містера Савіджа. Тим часом озвався отець Кромптон:

— Мені пора додому, містере Майлз.

— Ще рано.

«Якщо зараз не піду до їдальні, — подумав я, — то мені не доведеться допомагати Генрі провадити світську балачку. Тоді священик скоріше піде собі». І я зняв обгортку з пачки. Генрі мав рацію. Це були казки Ендрю Ленґа, причому з-поміж сторінок випинався складений аркушик паперу. То був лист від Паркіса.

«Шановний містере Бендрікс, — прочитав я й, подумавши, що це лише письмова подяка, нетерпляче кинув оком на останні речення: — …за таких обставин я волів би не тримати цю річ у себе. Сподіваюся, Ви поясните містерові Майлзу, що це не через невдячність із мого боку. Щиро Ваш Альфред Паркіс».

Сівши в передпокої й почувши слова Генрі: «Не подумайте, отче Кромптон, що в мене вузький світогляд…» — я почав читати листа з самого початку:

«Шановний містере Бендрікс, я пишу Вам, а не містерові Майлзу, бо впевнений, що Ви мені поспівчуваєте завдяки нашому тісному, хоч і сумному зв’язку й завдяки тому, що Ви, як літератор і людина з фантазією, звичні до дивних подій. Як знаєте, останнім часом мій син потерпав від жахливого болю в животі, викликаного не морозивом, і я побоювався апендициту. Лікар сказав, що треба оперувати й що це не зашкодить, але я дуже боюся, що моєму бідолашному малюкові доведеться лягти під ножа. Його мати померла на операційному столі через недбальство, я в цьому певен. Що я робив би, якби втратив сина? Залишився б тоді зовсім самотній. Пробачте мені всі ці подробиці, містере Бендрікс, але в нашому фаху ми звикли викладати все за порядком, аби суддя не нарікав, що йому не подали ясно фактів. Тож у понеділок я сказав лікареві, щоб почекати, поки не упевнимося цілковито. Часом думаю, що це від холоднечі. Син міг застудитися, коли вистоював і вичікував біля будинку місіс Майлз. Вибачте мені, але я таки скажу, що вона була дуже добра леді й заслуговувала на те, щоб їй дати спокій. У нашій роботі не доводиться вибирати, але я вже з першого дня на вулиці Мейден-лейн шкодував, що мушу стежити не за якоюсь іншою особою, а за місіс Майлз.

Хай там як, а Ланс дуже затужив, коли почув, що вона померла. Тільки один раз місіс Майлз говорила з моїм сином, і йому не знати чого здалося, що вона подібна до його матері. Це не так, хоча моя дружина була по-своєму теж дуже добра жінка, і я щодня відчуваю, як її бракує. Маючи температуру тридцять дев’ять і чотири десятих — а це дуже багато як на дитину, — синочок почав говорити з місіс Майлз, як було тоді на вулиці, й у розмові признався, що стежив за нею. На ділі ж він ніколи не сказав би такого, бо вже в дитячому віці має свою професійну гордість. Відтак Ланс плакав, що вона відійшла, тоді заснув, а коли прокинувся з температурою тридцять вісім і дев’ять десятих, попросив подарунок, який місіс Майлз пообіцяла йому уві сні. Тому-то я потурбував містера Майлза й обманув його. Мені соромно, бо я зробив це не задля своєї роботи, а тільки задля бідолашного малюка.

Коли я дістав книжку й дав сину, він трохи заспокоївся. Але я непокоївся, бо лікар сказав, що не можна далі ризикувати й треба покласти хворого в лікарню вже в середу, а якщо є вільне ліжко, то й сьогодні надвечір. Отож я не міг заснути, бо сумував за своєю бідною жінкою, турбувався за синка й боявся ножа. Не стану приховувати перед Вами, містере Бендрікс, що я гаряче молився. Я звернувся до Бога, а тоді до своєї жінки, щоб щось зробила, скільки змога. Бо якщо на небі хтось і є, то хто ж, як не вона… А ще я попросив допомоги в місіс Майлз. Якщо дорослий чоловік здатен на таке, то самі розумієте, що хлопчикові й поготів може всяке привидітися. Коли я прокинувся сьогодні вранці, у сина була температура тридцять сім і дві десятих, нічого не боліло, і так було весь день. Прийшовши, лікар сказав, що запальний стан минув і можна почекати з лікарнею. Ланс запевнив, що місіс Майлз зняла біль, доторкнувшись правого боку живота (вибачайте за неделікатність), і підписала йому книжку. Почувши це, лікар застеріг, що хлопчика треба тримати в спокої, а книжка його зворушує. Отже, за таких обставин я волів би не тримати цю річ у себе…»

На звороті аркуша був постскриптум:

«У книжці щось записано, і можна здогадатися, що це зроблено багато років тому, коли місіс Майлз була маленькою дівчинкою. Ось тільки я не можу пояснити це моєму бідному синкові. Боюся, що знову повернеться біль. З пошаною, А. П.».

Я глянув на форзац. Там стояли незграбні закарлюки, написані хімічним олівцем, як і в інших книжках із віршованими епіграфами маленької Сари Бертрам:

Захворівши, я дістала ці казки від мамки.

Хто здоровий їх вкраде, заробить прочуханки.

Та якщо лежиш недужий в ліжку,

То бери й читай цю гарну книжку.

Цю збірку казок я приніс до їдальні.

— Що це таке? — спитав Генрі.

— Ось подивись, — відповів я. — Ти дав цю книжку Паркісу. А чи прочитав перед тим, що в ній написала Сара?

— Ні. Чому ти питаєш?

— Бо трапився збіг обставин. Здається мені, забобонним можна стати й без заохоти від отця Кромптона.

Я дав листа Генрі. Прочитавши, він передав папірця священикові.

— Не подобається мені це, — сказав мій приятель. — Сара померла. Я не хочу, щоб про неї плескали язиками.

— Розумію тебе. Я теж так вважаю.

— Почуваєшся так, ніби

1 ... 48 49 50 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець роману», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кінець роману"