Читати книгу - "Кінець роману"

вручення нагород. Знайомим почерком (навіть він буває в нас юний і з віком набирається втомлених арабесок часу) на програмці дописано: «Що за базікання!» Я уявив, як Сара пише це й показує сусідці, поки вчителька сідає на стільця під шанобливі оплески батьків. Не знаю, чому ця школярська записка з її нетерпимістю, нерозумінням і впевненістю пригадала мені Сарині слова із щоденника: «Я сучка й облудниця». І ось під моєю рукою невинність. Як шкода, що Сара прожила аж двадцять років тільки для того, щоб ось так про себе подумати! Сучка й облудниця. Невже я так обзивав її зі злості? Сара завжди нагромаджувала в собі мої догани. Тільки похвали обсипалися з неї, наче сніжинки.

На звороті аркушика я прочитав програму, датовану 23 липня 1926 року. Міс Дункан із Королівського музичного коледжу виконала «Музику на воді» Генделя. Беатріс Коллінз продекламувала вірш Вордсворта «Я блукав самотній, як хмара». Хор «Гурт шкільних радощів» проспівав «Три тюдорівські арії». Мері Піппіт заграла на скрипці «Вальс ля-мінор» Шопена. Засунувши аркушика поміж нечитані сторінки, я вмостив томик Гуда вглибину серванта, під «Опудальце» й казки Беатрікс Поттер. Тоді ми обоє були щасливі, нас розділяли тільки десятирічна різниця віку й кілька графств, а згодом зійшлися — невідь-чого, хіба тільки для того, щоб завдати одне одному стільки болю. Я взяв «Останню експедицію» Скотта.

Одна з моїх улюблених книжок. Тепер видавалися дивними та застарілими героїчна боротьба проти єдиного ворога — льоду і смертельна самопожертва — тільки себе самого. Між нами і цими людьми стояли дві війни. Я дивився на світлини. Бороди й окуляри-консерви, британський прапор, невеликі снігові замети й поні з довгими гривами — немовби зі старомодними зачісками — серед смугастого каменюччя. Навіть смерть була «з тої епохи», як і школярка, що підкреслювала рядки, ставила окличні знаки й на берегах сторінки з останнім листом Скотта чітко вивела: «А далі що? Невже Господь? (Роберт Браунінґ)».

«Уже тоді, — подумав я, — Він спав Сарі на гадку. Був завжди поряд, користав із її настрою, як коханець, що спокушає своїми небилицями та баєчками». Я поклав останню книжку в сервант і замкнув його на ключ.

Розділ 7

— Де ти був, Генрі? — спитав я.

Зазвичай він з’являвся на сніданок першим, а часом виходив із дому, коли я ще не сходив униз. Цього ранку його тарілка стояла неторкнутою. Я почув, як Генрі тихо зачинив вхідні двері, перш ніж увійти до їдальні.

— Я просто вийшов на вулицю, — туманно відповів він.

— І всю ніч провів надворі?

— Ні. Звичайно ні, — щоб звільнитися від такої підозри, Генрі сказав правду: — Отець Кромптон сьогодні відправив месу за упокій Сари.

— Він і досі це робить?

— Раз на місяць. Я подумав, що годилося б туди зайти задля ввічливості.

— Мабуть, він і не здогадався, що ти там.

— Пізніше я підійшов до нього й подякував. Власне кажучи, запросив його на вечерю.

— Тоді я вийду.

— Я б хотів, щоб ти залишився, Бендріксе. Зрештою, він також по-своєму був приятелем Сари.

— Ти теж стаєш побожним, Генрі?

— Звісно ні. Але ж люди мають таке саме право на свої погляди, як ми з тобою.

Отже, священик прийшов на вечерю. Саме той бридкий, виснажений, аморальний чолов’яга з носом Торквемади віддалив Сару від мене. Він підтримав її дурнувату обітницю, яку треба було забути вже за тиждень. Це ж до його церкви Сара йшла під дощем, шукаючи притулку, а натомість знайшла смерть. Я не спромігся навіть на звичайнісіньку чемність, і Генрі довелося взяти на себе весь тягар тої званої вечері. Отець Кромптон не звик гостювати. Складалося враження, що для нього це якийсь обтяжливий обов’язок, на якому нелегко зосередитися. Говорив він дуже коротко, і його відповіді падали, наче дерева на дорогу.

— Напевно, у вашій парафії чимало бідняків? — спитав утомлений розмовою Генрі, уже за сиром. Він перепробував багато тем — вплив книжок і кіно, недавню подорож до Франції, можливість Третьої світової війни.

— Це не проблема, — відказав отець.

Генрі й далі старався.

— А як із аморальністю? — спитав він із ноткою легкого фальшу, якої не можемо уникнути, коли вимовляєш такі слова.

— Це взагалі не проблема, — відрік отець Кромптон.

— Я гадав… у Коммоні… іноді трапляється побачити ввечері…

— Так буває на всіх незабудованих ділянках. Та й зараз триває зима.

На цьому тема вичерпалася.

— Може, ще сиру, отче?

— Ні, дякую.

— Гадаю, що в такій частині міста, як ця, вам доволі важко збирати гроші… Маю на увазі добродійність.

— Люди дають, скільки можуть.

— Долити вам бренді до кави?

— Ні, дякую.

— Ви не проти, якщо ми…

— Не проти. Сам я потім не зміг би заснути, а мені треба встати о шостій ранку.

— Навіщо?

— Молитися. До цього звикаєш.

— Не можу сказати, — признався Генрі, — що я змалку був дуже схильний до молитов. Колись я часто молився, щоб потрапити в другу п’ятнадцятку найкращих учнів.

— І це здійснилося?

— Потрапив у третю. Мабуть, такі молитви не дуже-то дієві. Правда, отче?

— Всяка молитва завжди краща, ніж жодної. Це визнання Божої сили, своєрідна хвала Йому. Так вважаю.

Вперше за всю вечерю Кромптон вимовив стільки слів поспіль.

— Як на мене, — втрутився я, — це щось на зразок постукування по сухому дереві або ж оминання швів між плитами тротуару. Принаймні в дитинстві.

— Що ж, — відповів він, — я не проти дрібки забобону. Вона дозволяє людям відчути, що цей світ — ще не все. — Отець кинув на мене понурий погляд з-понад носа. — Вона може стати початком мудрості.

— Безсумнівно, ваша церква користає із забобонів… Святий Януарій, кровоточиві статуї, видіння Діви Марії й таке інше…

— Ми намагаємося розрізняти їх. А чи не розумніше було б вірити, що все може трапитися?..

Пролунав дзвінок.

— Я сказав служниці, що вона може лягти спати, — мовив Генрі. — Дозволите, отче?

— Я піду, — зголосився я. Був радий позбутися обтяжливого товариства. Дуже вже легко спадають йому на гадку відповіді. Не фахівець не зажене його на слизьке, цей священик неначе фокусник, що дратує своєю вправністю. Відчинивши вхідні двері, я побачив товсту жінку в чорному, що тримала в руках пачку. Спершу я подумав, що це наша прибиральниця, але вона спитала:

— Це ви містер Бендрікс, сер?

— Так.

— Мені доручили передати вам ось це.

Жінка квапливо всунула мені в руки пачку, ніби та була начинена вибухівкою.

— Від кого це?

— Від містера Паркіса, сер.

Розгубившись, я крутив у руках пакуночок. Мені навіть спало на гадку, що це якісь запізнілі матеріали від Паркіса. Я