Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

* * * 

Люди пробігали повз Ваймза, поки той підіймався вулицею Дрібних божеств. Із площі Розбитих місяців здіймався дим. 

Дракон сидів посеред площі, на рештках помосту для коронації. У нього був самовдоволений вигляд. 

Не лишилося жодного сліду від трону чи того, хто його займав, хоча, цілком можливо, що складна криміналістична експертиза невеличкої купки попелу на зруйнованій і обгорілій деревині могла б дати якусь підказку. 

Ваймз вхопився за декорований фонтан, щоб втриматися на ногах, поки натовп кидався врізнобіч. Кожну вулицю довкола площі заповнили стражденні тіла. Але неголосні, як зауважив Ваймз. Люди більше не витрачали подих на крик. Відчувався лише непохитний, вбивчий намір бути деінде. 

Дракон розправив крила і з насолодою ними змахнув. Люди у хвості натовпу сприйняли це як сигнал вибиратися на спини тим, хто був попереду, і бігти по головах до якогось укриття. За кілька секунд площа спорожніла від усіх дурників та летально приголомшених. Навіть серйозно затоптані жваво розповзалися до найближчих виходів. 

Ваймз оглянувся. Довкола лежало багацько прапорів, деякі з них жував підстаркуватий цап, котрий не міг повірити своєму щастю. Здалеку Ваймз міг бачити Від-Душі-Відриваю, який навкарачки намагався позбирати вміст свого лотка. 

Маленький хлопчик поруч із Ваймзом невпевнено помахав прапором і закричав: «Ура!». 

Тоді настала цілковита тиша. 

Ваймз нахилився. 

— Думаю, тобі час додому, — сказав він. 

Малий примружився і скоса зиркнув. 

— Ви вартовий? — запитав хлопчик. 

— І так, і ні, — відповів Ваймз. 

— Що сталося з королем, вартовий? 

— Ну, думаю, приліг відпочити, — відповів Ваймз. 

— Моя тітка казала, що я не повинен говорити з вартовими, — сказав хлопчик. 

— Тоді, може, тобі краще піти додому й розповісти їй, який ти був чемний? — запитав Ваймз. 

— Тітка сказала, що якщо я буду неслухняним, вона посадить мене на дах і покличе дракона, — розповів хлопчик. — Тітка сказала, що він з’їсть мене цілком, але почне з ніг, щоб я усе бачив. 

— Ось і рушай додому, пізніше скажеш тітоньці, що вона виховує тебе в кращих традиціях Анк-Морпорка, — сказав Ваймз. — Давай. Біжи. 

— Він хрускатиме кожною кісточкою, — щасливо повідомив хлопчик. — І коли добереться до голови… 

— Так ось він, угорі! — закричав Ваймз. — Страшезний величезний дракон, який тебе хрусне! Тож біжи додому! 

Хлопчик подивився на створіння, що вмостилося на похилому помості. 

— Я ще не бачив, щоб він кимось хрускав, — поскаржився він. 

— Вшивайся, а то отримаєш на горіхи, — сказав Ваймз. 

Схоже, це його задовольнило. Хлопчик із розумінням кивнув. 

— Гаразд. Можна ще раз крикнути «ура»? 

— Якщо хочеш, — сказав Ваймз. 

— Ура! 

«Так, підтримувати громадський порядок у цьому місті — нелегка справа», — подумав Ваймз. Він знову визирнув із‑за фонтана. 

— Кажи, що хочеш, та на мою думку, це просто чудовий екземпляр, — прогримів голос згори. 

Погляд Ваймза помандрував догори і зупинився на верхній чаші фонтана. 

— Ти помітив, — сказала Сибіл Ремкін, яка сперлася на пошкоджену часом статую й звалилася прямо перед ним, — як кожного разу, коли ми зустрічаємося, з’являється дракон? — вона грайливо усміхнулася. — Це як дивна мелодія, що супроводжує кожну зустріч. Або щось у тому ж дусі. 

— Він просто сидить там, — поспішно сказав Ваймз. — Озирається туди й сюди. Ніби чогось очікує. 

Дракон кліпнув із доісторичним терпінням. 

Дороги, які вели з площі, були переповнені людьми. Типовий анк-морпоркський інстинкт, думав Ваймз. Втекти подалі, а потім стати й дивитися, чи не станеться чогось цікавого з іншими людьми. 

У купі уламків біля переднього кігтя дракона щось заворушилося, і верховний жрець Сліпого Іо, похитуючись, звівся на ноги, із його мантії каскадом осипалися порох і тріски. В одній руці він досі стискав запасну корону. 

Ваймз спостеріг, як погляд старого зустрівся з парою яскраво-червоних очей на відстані кількох футів. 

 — Дракони вміють читати думки? — пошепки запитав Ваймз. 

— Мої розуміють кожне слово, яке я їм кажу, — прошипіла леді Ремкін. — О ні! Старий дурень дає йому корону! 

— Але хіба це не розумний крок? — здивувався Ваймз. — Дракони ж люблять золото. Це наче кинути палицю собаці. 

— Ой леле, — сказала Сибіл Ремкін. — Насправді, ні. У драконів така чутлива паща. 

Великий дракон закліпав, побачивши крихітний золотий предмет. Потім із надзвичайною делікатністю витягнув метровий кіготь й підчепив корону із тремких пальців жерця. 

— Тобто чутлива? — запитав Ваймз, спостерігаючи, як пазур повільно рухається до видовженої, конеподібної морди. 

— У них навдивовижу розвинуте почуття смаку. Воно, так би мовити, хімічно орієнтоване. 

— Ти маєш на увазі, що він, ймовірно, може відчути золото на смак? — прошепотів Ваймз, дивлячись, як дракон ретельно облизує корону. 

— Без сумніву. І навіть на нюх. 

Ваймз замислився, наскільки висока ймовірність того, що корона виготовлена із золота. Не дуже висока, вирішив він. Ймовірно, це мідь, загорнена в золоту фольгу. Досить, щоб обдурити людей. Тоді він замислився, якою була б реакція людини, якій запропонували цукор, і вона, поклавши три ложки в каву, виявила, що це сіль. 

Одним витонченим рухом дракон витягнув кіготь з рота й так сильно ударив жерця, який саме збирався втекти, що його аж швиргонуло в повітря. Пролетівши половину дуги, він закричав, величезна пащека наблизилася і… 

— Леле! — скрикнула леді Ремкін. 

З боку спостерігачів почувся стогін. 

— Оце так температура! — скрикнув Ваймз. — Нічогісінько не залишилося! Тільки дим! 

Серед завалів ворухнулося ще щось. Ще одна постать розпростерлася й збентежено сперлася на зламану балку. 

Це був Люпін Вонс, вкритий сажею із ніг до голови. 

Ваймз уважно дивився, як той поглянув на пару ніздрів, кожна розміром із каналізаційний люк. 

Вонс кинувся бігти. Ваймз задумався, як це — втікати від чогось подібного, очікуючи, що будь-якої миті ваш хребет на дуже короткий момент досягне температури десь поза межами точки кипіння заліза. Однозначно не надто приємно. 

Вонс подолав приблизно половину площі, коли дракон кинувся вперед із дивовижною для подібної туші спритністю і схопив утікача. Кіготь повільно повз догори, поки постать, що відчайдушно звивалася, не опинилася за кілька футів від драконячої морди. 

Дракон деякий час оглядав Вонса, вертячи ним туди-сюди. Потім, пересуваючись на трьох ногах і час від часу б’ючи крилами, щоб зберегти рівновагу, він пробрів через площу й попрямував до того місця, що колись було палацом Патриція. Того, що колись було також королівським палацом. 

Він ігнорував переляканих спостерігачів, які нажахано притискалися до стін. Він зніс арку головного входу із гнітючою легкістю. 

Самі ж двері, високі, залізні й міцні, протрималися дивовижні десять секунд, перш ніж обвалитися купою тліючого попелу. 

Дракон ступив усередину. 

Леді Ремкін ахнула від здивування. Ваймз засміявся. 

Його сміх набув маніакальної нотки, а на очах виступили сльози, але це однаково був сміх. Він реготав і реготав, поступово сповзаючи по краю фонтана, зрештою бухнувшись перед ним. 

— Ура, ура, ура! — гиготів він, майже задихаючись. 

— Що з тобою, чорт забирай? — запитала леді Ремкін. 

— Вивісіть більше прапорів! Сурміть у сурми, бийте в цимбали! Ми коронували його! Нарешті в нас є король! Ура! 

— Ти що, пив? 

— Ще ні! — хихотів Ваймз. — Ще ні! Але буду! 

Він продовжував сміятися, знаючи, що коли зупиниться, на