Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Допит Ґюдіма взяли на себе Стіллер і Тюле. Вістінґ мав спостерігати за ним на моніторі в сусідній контрольній кімнаті. Він бачив їх також через одностороннє дзеркало. Їх проінструктували, як вони повинні повідомити охорону про закінчення допиту, ще трохи часу пішло на підключення відеоапаратури, і аж тоді послали за Яном Ґюдімом.

Вістінґ чекав по сусідству. Він чув кожне слово, сказане в кімнаті для допитів, але його чути звідти не могли.

Стіллер розгорнув блокнот на чистому аркуші. Тюле мав свої нотатки у папці. Вони розробили детальний план, але й готові були імпровізувати, беручи до уваги перебіг допиту.

Минуло хвилин десять, поки двері нарешті відчинилися. Охоронець кивнув двом поліцейським за столом, увійшов досередини, перевірив, чи все гаразд, потім відступив убік і пропустив Ґюдіма.

То був високий, широкоплечий чолов’яга з напруженими м’язами обличчя.

Стіллер і Тюле підвелися, відрекомендувалися, не подаючи руки для привітання. Ґюдім м’якими котячими кроками підійшов до вільного стільця, але сів лише тоді, як вартовий вийшов.

— Я не маю про що з вами говорити, — промовив він, склавши руки перед собою на столі.

Очікувана початкова репліка. Вістінґ уже сотні разів її чув.

— А вам і не треба з нами говорити, — запевнив в’язня Стіллер. — Говорити будемо ми. Важливо, щоб ви слухали.

Чоловік на протилежному боці столу промовчав.

— Я працюю в Кріпосі, у ДН-групі, тобто в групі давніх і нерозкритих справ, — вів далі Стіллер. — Аудюн Тюле — головний слідчий поліційного округу Румеріке, — додав він, жестом показуючи на колегу. — У 2003 році він керував розслідуванням крадіжки валюти в аеропорті Ґардермуен.

Розгледіти на моніторі було важко, але на обличчі Ґюдіма начебто сіпнувся м’яз.

— Справу підняли, бо знайшлася частина награбованого, — пояснив Тюле.

Він вийняв з папки фото, посунув його через стіл. Напередодні увечері вони отримали дозвіл увійти до помешкання покійної матері Оскара Тведта, яка стояла порожня. Одну коробку з грошима поставили на дно шафи для одягу й сфотографували.

— Тут 650 000 англійських фунтів, — додав Стіллер.

— Разом з грошима знайшли ще й оце, — знову перебрав ініціативу Тюле, виймаючи фото відірваного дротика з навушником. — Це — елементи радіозв’язку, — пояснив він. — На них знайдено сліди ДНК Оскара Тведта.

Тюле виклав на стіл виписку з бази даних ДНК.

— Його ви знаєте, — мовив Стіллер. — Ви, до речі, разом потрапили під арешт в 2002 році.

Стіллер і Тюле передбачали, що від цього моменту розмова може піти у двох напрямках: або Ґюдім затнеться і вимагатиме зустрічі з адвокатом, або заговорить.

Ґюдім хрипко прокашлявся.

— Оскар був зв’язковим у батальйоні Телемарка, — сказав він. — Любив таким забавлятися. Купував зіпсуте устаткування, лагодив і перепродував. Тоді й міг залишити свої пальчики, але це зовсім не означає, що він грабував літак.

— Фото зроблено вдома в Ельсе Тведт, — Тюле показав на гроші. — У матері Оскара. Вона померла кілька місяців тому.

Вістінґові подобалася ця вистава. Фото справді зроблено в помешканні Ельсе Тведт, і його, у разі потреби, спокійно можна було показувати. На моніторі видно, як Ґюдім відвернувся від слідчих, ніби пожалкував про свої слова.

— Там само ми знайшли ще щось цікаве, — знову озвався Стіллер, викладаючи фото ключа.

Вони домовились не признаватися, до якого замка той ключ пасує. Саме вже фото ключа мало б просигналізувати Янові Ґюдіму, наскільки серйозна ситуація.

— Ви останнім часом розмовляли з Оскаром Тведтом? — запитав Тюле.

Запитання мало б створити враження, ніби Оскар Тведт одужав і був спроможний вести розмови.

— Він мешкає в притулку біля Естенсшьованн, — втрутився Стіллер. — Далі сидить в інвалідному візку, але йому значно ліпше.

— Наступної середи знову зустрічаємося з його адвокатом, — промовив Тюле й заходився складати документи в папку.

Це не було брехнею. Адвокатка Фріда Странд захищала інтереси Оскара Тведта. Тюле домовився з нею про зустріч.

Стіллер встав, підійшов до апарата виклику вартового на стіні.

— То що, далі не бажаєте розмовляти з нами? — запитав він.

Ґюдім мовчав.

Стіллер натиснув дзвінок, повідомив, що допит закінчено. Потім підійшов до столу й поклав свою візитівку.

— Ви знаєте, для чого це. З першим, хто заговорить, ми підемо на угоду.

Відчинилися двері, до кімнати увійшов вартовий. Стіллер з Тюле ще якусь мить вичікували, а тоді вийшли вслід за вартовим. Ян Ґюдім залишився у кімнаті сам.

Вістінґ обернувся до дверей. Стіллер і Тюле відразу підійшли до одностороннього дзеркала.

— Має про що подумати, — мовив Тюле.

Ґюдім сидів, закинувши назад голову і втупившись у стелю. Потім поволі нагнувся вперед, потягнувся рукою, загорнув до себе візитівку Стіллера. Подивився на неї, покрутив туди й сюди, перш ніж сховати до кишені.

Слідчі почекали, доки Ґюдіма вивели з кімнати для допитів. Потім їх провели до виходу.

Отримавши на прохідній телефони, Вістінґ відразу перевірив свій. Два пропущені дзвінки, проте нічого термінового. Один з вартових вів їх через коридорні шлюзи, на останньому шлюзі в його рації затріскотіло.

— Ти ще з поліцією?

— Так.

— Коротке повідомлення від директора: Ґюдім щойно попросив дозволу на дзвінок до адвоката. Вони, мабуть, зрозуміють, що й до чого.

Вартовий глянув на Вістінґа.

Той кивнув.

Справа зрушилася…

48

Ліне припаркувала авто на стоянці автозаправної станції, перебрала в голові всі відомі їй факти про Кіма Вернера Поллена. Він вчився в одному класі з Симоном Мейєром і в початковій, і в старшій школі. Після ремісничого коледжу працював на різних роботах, поміж іншого, вантажив багаж у Ґардермуені. Тепер мав власну автозаправку.

Одна колонка була відгороджена й не працювала. Майстер саме демонтував її. Скидалося на те, що загорілося сміття у смітнику.

Ліне почекала, доки в крамничці автозаправки поменшало клієнтів, увімкнула диктофон, поклала його в торбинку й вийшла з авта. Телефона Кіма Вернера Поллена вона не знайшла, але зателефонувала на номер бензозаправки. Відповів один з працівників, повідомив, що директор буде сьогодні в конторі.

Дівчина з довгим волоссям за барною лядою перевертала на грилі ковбаски.

— Я маю зустріч з Кімом Вернером Полленом, — сказала Ліне.

— Он там! — дівчина показала ковбаскою на відчинені двері за лядою. — Останні двері ліворуч.

Ліне легко знайшла опасистого чоловіка у футболці, який сидів за письмовим столом.

Вона постукала в одвірок.

— Привіт! Кім Вернер Поллен?

Чоловік підвів голову. На підборідді виднівся свіжий поріз від бритви.

— Так, це я!

Ліне відрекомендувалася.

— Я намагаюся з’ясувати, що трапилося з вашим однокласником, Симоном Мейєром, — пояснила вона мету свого приходу.

— Тоді вам треба на курси, — бовкнув товстун за столом.

Ліне не допетрала, що він мав на увазі.

— Курси пірнальників… Симон Мейєр лежить на дні Єршьо.