Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

ніби з-під землі, виринув худорлявий пан, чиє вбрання видавало в ньому батяра. Навіть Клим не відразу впізнав у ньому Карла Лінду – дуже важливу персону в львівській кримінальній поліції. Цей чоловік, подібний видовженим гострим лицем із жорсткими вусиками до щура, керував усією поліцейською агентурою. І сьогодні долучився до полювання на Різника особисто.

– Не мене виглядаєте? – поцікавився Лінда. – Моя людина засікла вас, щойно ви вийшли на Зелену. Могли б йти інакшим шляхом.

– Для чого?

– Для логіки, пане Кошовий. Тож ваша логіка така, хіба ні?

– Моя логіка?

– Той маніяк стежить за вами, – терпляче пояснив Карл. – Хіба не ви це постійно твердите?

– Стежить. Я переконаний у цьому.

– І він, якщо хід ваших думок правильний, не має побачити вас тут у радіусі… – не знайшовши, як краще закінчити мудру фразу, Лінда зробив рукою неправильне півколо. – Тобто отак. У полі свого зору.

– Я ніби обережно йшов, озираючись, – буркнув Клим.

– Хто мені вчора товк про те, що Різник може знати, де ви живете, навіть напевне знає, тому не виключено: чигатиме на вас біля будинку! Ви перевіряли, бачили за собою «хвоста»?

Розгубленість змінило легке роздратування.

– Пане Ліндо, ви надто буквально сприйняли мої слова й підозри.

– Бо я, пане Кошовий, на відміну від вас, скоро два десятки років займаюся агентами, агентурною роботою, і до неї входить вуличне стеження. І оце ваше «буквально» ліпше розуміти як «серйозно». Заспокойтеся, ніхто до вас від вашої Личаківської ззаду не причепився.

– Звідки ви це знаєте?

Лінда крекнув.

– Ви мене ображаєте низькою оцінкою наших здібностей. Це пан Віхура не виріть вам, мабуть, досі. Я ж повірив відразу. Тому поставив людей біля вашого будинку ще вдосвіта. Вас сюди грамотно провели, пане Кошовий. І коли ви не помітили моїх агентів, навряд чи за інших обставин вирізнили Різника.

– Його б я впізнав.

– Та де, пане Кошовий! Ви йшли, не дивлячись по сторонах. Самі накрутили всіх довкола, а поводитеся найбезпечніше. Ганьба.

Навіть якщо Лінда зараз гарикався з ним, Клим зрозумів: поліцейський має рацію.

– Зараз біля мого будинку ваші люди є?

– Для чого? Всі, хто треба, тут. І можу запевнити: того, на кого ми чекаємо, на вулиці не помітили. Він нас тим більше не змалює.

– Козеня?

– На місці ваше козеня. Це ж треба так назвати…

Кошовий ще раз оглянув вулицю.

– Він обережний, пане Ліндо. Гранично обережний. Чуйка звіряча. Та й людиною в повній мірі я б його не назвав. Боюся, небезпеку для себе винюхає з повітря й не прийде до козеняти.

– Не винюхає, – запевнив Лінда. – Ви вчора розкрили всі карти відразу, пане Кошовий. Між нами кажучи, добре зробили. Останній доказ, ота телеграма, переламав думку пана комісара. Тому зірветься тут, знайдемо інше козеня. Не клюне – арештуємо, не заганяючи в пастку, не на гарячому. Маємо для того всі підстави, то пана Віхури слова.

– Ви мене втішили, пане Ліндо. Скільки часу маємо?

– За вашим планом – більше години.

Клим кивнув, про всяк випадок звірився з годинником і залишив Карла – далі шлях вів у глухий двір потрібного йому будинку. Сонячні промені навіть у ясну літню погоду погано освітлювали цей затиснутий з чотирьох боків мурованими стінами простір. Зараз тут стояли сутінки, і посередині нетерпляче тупцяв Шацький – дантист був першим, кого побачив Кошовий, ковзнувши в безбарвний дворик.

– У нас усе готово! – мовив він, намагаючись говорити пошепки й голосно водночас.

– Бачу, – Клим кивнув на приставлену до стіни драбину.

– Слухайте, а якби його вікна виходили не сюди? – буркнув замість привітання комісар Віхура, відділяючись від стіни. – От що б ви придумали, аби так було?

– Дякую, що ви з нами, пане комісаре, – як міг ввічливо відповів Кошовий. – Хоч не мусили, мені б вистачило Шацького. Нас страхує з десяток кращих сищиків.

Віхура витягнув з кишені пальта чистий носовичок, висякався, намагаючись видавати по можливості менше гучних звуків.

– Отак я й дозволю вам, пане Кошовий, самодіяльність на своїй території. Ви вчора так детально все розжували, що пустити справу самопливом тепер не маю права. Ось станеться щось із вами, хто відповідатиме?

– За мене? За те, що сталося?

– За втечу Різника! – комісар знову висякався, притиснув хустку до рота щільніше, аби приглушити чхання. – Бог знає, яке колінце він відколе. І все, панове, діємо – то діємо. Вперед, хоч мені саме ця частина плану не дуже до вподоби.

Кошовий лиш ступив до драбини, а Шацький уже сопів, акуратно приставляючи її до стіни, аби втрапити під потрібне вікно.

Клим, перевіривши, чи міцно стоїть, поліз першим.

Діставшись другого поверху, обережно штурхнув вікно.

Узимку воно зачинялося зсередини щільно. Тим більше, господар помешкання вийшов із дому у справах, тож перевірив, аби засуви стояли й тримали міцно.

Але від поштовху Кошового стулки без опору піддалися, прочинилися й відкрили безперешкодний шлях усередину.

На Климове прохання Єжи Тима знайшов вломника, котрий акуратно, не пошкодивши замка, відімкне вхідні двері, зайде всередину та прочинить вікно.

Так, можна було не морочитися й зайти сюди, як усі люди, через двері. Їх відчинив би той самий фахівець. Але так уся компанія мусила зайти до будинку з парадного входу, котрий виходив на вулицю. Кошовий вирішив дмухати на воду: Різник міг чатувати десь поруч, дивлячись, хто заходить. Він знає, як виглядає комісар Віхура, і тим більше впізнає Шацького, не кажучи вже про Клима. Тож лишався єдиний вихід: пробратися сюди в дещо дивний, зате цілковито непомітний спосіб – з двору через завбачливо відчинене вікно.

Шацький переліз через підвіконня сам. Віхура, який дерся останнім, тихо бурчав щось під ніс і не відмовився від простягнутої Кошовим руки. Ставши нарешті на рівні, він з докором зиркнув на Клима, похитав головою.

– Я, комісар поліції, дозволяю якомусь злодюжці проникати в чужі апартаменти, відчиняючи їх відмичкою. А сам залажу сюди через вікно, драбиною, не маючи на те законних підстав. Ви – правник, пане Кошовий. Знаєте, як це називається?

– Тому ви з нами, пане Віхуро, – парирував Клим. – Усі дії за участю комісара поліції автоматично законні.

– Демагогія, – відмахнувся той.

Усі троє стояли посеред кімнати в помешканні, яке займав журналіст Януш Навроцький.

Він повернувся за сорок хвилин.

Відчинив двері легко, стороннє втручання не пошкодило замок. Хтозна, про що думав, які мав плани, чим вирішив зайняти себе – незвані гості перекреслили всі плани. Побачивши в залі трійцю, Навроцький спершу неабияк налякався, скрикнув та позадкував, намірившись тікати. Наступної миті впізнав спершу Віхуру, потім – Кошового. На Шацького зиркнув