Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

Проте нашій любій Ребеці не треба було такого сприят­ливого освітлення, щоб показати свою вроду. Її обличчя ще не боялося яскравого сонця, а сукня - хоч кожній су­часній дамі на Ярмарку Суєти вона видалася б найбезглуздішим і найнедоладнішим вбранням, яке тільки можна собі уявити,- двадцять п’ять років тому була, на її думку й на думку всього товариства, така чудова, як найвишуканіший туалет уславленої красуні нинішнього сезону. Мине зо два десятки років, і це диво кравецького мисте­цтва також відійде в небуття разом з іншою суєтою суєт. Але ми надто відхилилися від теми. Туалет місіс Родон, коли її відрекомендували до двору, визнаний був char­mant. 69 Навіть добра леді Джейн мусила з цим погоди­тися: дивлячись на невістку, вона гірко подумала, що в її власному вбранні куди менше смаку.

Вона й не здогадувалася, скільки зусиль, роздумів і ви­гадки витратила місіс Родон на той туалет. Ребека мала не гірший смак, ніж найкраща кравчиня в Європі, і таке вміння влаштовувати свої справи, яке леді Джейн навіть не снилося. Ця остання швидко помітила чудову парчу на шлейфі в невістки й незвичайно тонке мереживо на її сукні.

Клапоть цієї парчі залишився в неї з давніх часів, по­яснила Бекі, а мереживо пощастило купити. Воно лежить у неї вже цілу вічність.

- Люба місіс Кроулі, таж воно мало коштувати цілий маєток,- мовила леді Джейн, дивлячись на своє мереживо, далеко не таке гарне. Приглянувшись до старовинної парчі, з якої була пошита придворна сукня місіс Родон, вона хотіла додати, що не могла б дозволити собі купити таку розкішну сукню, але змовчала, щоб не образити невістку.

Та я думаю, що навіть лагідна леді Джейн розгніва­лася б, якби знала все. Річ у тім, що коли місіс Родон опоряджувала будинок сера Пітта, вона знайшла те мере­живо й ту парчу - власність попередніх господинь дому - в старовинних шафах і тихенько забрала ті скарби додому, щоб прикрасити ними свою особу. Брігс бачила, як Бекі їх брала, але нічого не питала й не зчиняла бучі; може, вона навіть поспівчувала їй, як поспівчувала б не одна чесна жінка.

А діаманти...

- Де ти в біса взяла ці діаманти, Бекі? - запитав її чоловік, милуючись коштовностями, які яскраво блищали на шиї і в вухах дружини і яких він ніколи раніше в неї не бачив.

Бекі ледь почервоніла й пильно глянула на чоловіка. Сер Пітт також ледь зашарівся і відвернувсь до вікна. Річ у тім, що він сам подарував Бекі декотрі з тих оздоб - чудову діамантову застібку, якою Ребека пришпилила перлини на шиї,- і не знайшов нагоди сказати про це дружині.

Бекі відвела погляд від чоловіка і переможно, зухвало подивилась на сера Пітта, немов питаючи: «Зрадити вас?»

- Угадай! - сказала вона чоловікові.- Ну, дурненький! Як ти вважаєш, де я їх узяла? Все, крім застібки, яку давно подарував мені один близький приятель, я, звичайно, взяла в позику. У містера Полоніуса на Ковентрі-стріт. Невже ти думаєш, що всі діаманти, в яких з’являю­ться при дворі, належать тим, кого вони оздоблюють, як ці чудові камені леді Джейн,- до речі, вони багато кращі за мої.

- Це родинні коштовності,- мовив сер Пітт, знову зніяковівши.

Поки відбувалася ця родинна розмова, карета котилася вулицею, аж поки нарешті висадила свій вантаж біля парадного входу в палац, де монарх сидів уже у всій сво­їй пишноті.

Діаманти, якими милувався Родон, не повернулися до містера Полоніуса на Ковентрі-стріт, та він їх і не вима­гав. Вони опинилися в потаємному сховку - маленькій скриньці, яку давно подарувала Бекі Емілія Седлі і в якій та зберігала багато корисних, а може, й коштовних речей, що про них чоловік не знав. Не знати нічого або знати дуже мало - така доля чоловіків. А приховувати - хіба це не риса вдачі багатьох жінок? О леді, хто з вас не при­ховує від чоловіків рахунки своїх кравчинь? У скількох із вас є сукні й браслети, які ви не зважуєтесь показу­вати або носите з острахом? З острахом і з усмішкою лащитись ви до чоловіка, який сидить поруч і не може від­різнити нової атласної сукні від старої чи нового брас­лета від торішнього і який гадки не має про те, що жов­тий мереживний шарф, схожий на ганчірку, коштує сорок гіней і що від мадам Бобіно щотижня надходять листи, в яких та настійливо вимагає грошей!

Так і Родон нічого не знав про діамантові сережки та діамантову брошку, яка оздоблювала груди його дружини; проте маркіз Стайн, що, як лорд Пудреної кімнати й один з найбільших сановників і найвідоміших захисників анг­лійського трону, був присутній там серед інших вельмож у всій пишноті своїх зірок, підв’язок, ланцюжків та ор­денських стрічок і явно виділяв цю маленьку жінку з-по­серед інших, знав, звідки вони походять і хто за них за­платив.

Нахилившись до неї, він усміхнувся й процитував усім відомі, чудові рядки з «Викрадення локона» 70 про діа­манти Белінди, «які єврей би цілував й обожнював без­божник».

- Але, я сподіваюся, ваша милість - побожний? - мовила маленька леді й стріпнула головою.

Дами навколо неї почали перешіптуватись і пліткувати, а джентльмени - кивати головою і теж перешіптуватись, побачивши, якою увагою вшанував маленьку пройдисвітку цей вельможа.

Таке безсиле, недосвідчене перо, як моє, навіть не зва­жується описувати подробиці зустрічі Ребеки Кроулі, в ді­воцтві Шарп, з її найяснішим володарем. Засліплені очі мружаться від самої думки про ту велич. Вірнопідданські почуття й скромність не дозволяють нам навіть подумки надто пильно й зухвало роззирнутися по священній аудієнц-залі, а змушують нас швидко, шанобливо відступити, в побожному мовчанні низько вклоняючись його велич­ності.

Досить сказати, що після цієї зустрічі в усьому Лондоні не було вірнопідданішого серця, ніж серце Бекі. Ім’я короля завжди було в неї на устах, вона казала, що він найчарівніший зі смертних. Бекі пішла до крамниці Кольнагі й замовила найкращий портрет, який тільки могло створити мистецтво і який можна було придбати наборг,- славнозвісний портрет, де найкращий з монархів, у сюртуці з хутряним коміром, коротких панталонах і шовко­вих панчохах, сидить на канапі й безглуздо посміхається з-під кучерявої рудої перуки. Вона замовила брошку з мі­ніатюрою короля і тепер