Читати книгу - "Червоне доміно"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Окуляри Бека сковзнули на кінчик носа, потім він стукнув кулаком по столу, так що той аж задвигтів.
— Ні, ви тільки послухайте їх, фрейлейн Ніфергельт! Ось яких я маю співробітничав. Перше запитання: скільки ви нам даєте на видатки? Одну марку на двох, не більше. Пийте зельтерську воду, це корисно.
— Корисно, це вірно, — відпарирував Вольфганг. — А що, як нам захочеться випити вина?
— Та що мені з вами сперечатися, — пробурчав Бек і скорчив таку гримасу — ну, точнісінько роздратований бульдог. — Я сказав обійтися однією маркою, от ви й обійдетеся. Та годі жартувати! Ви самі з цим не впораєтесь. Мені б не хотілося, щоб ваш план зірвався, бо тоді бляшаночку, як вода змиє. Шукай вітра в полі! Я дам вам іще двох товаришів на підмогу. Досить цього?
— Сподіваюся, що досить. Дякую. А скажіть, чи не замінити нам мастило заради безпеки іншим, нешкідливим? Це можна зробити, фрейлейн Ніфергельт? Як вони виглядають, оті бляшанки?
— Вони нормального розміру, мають скляне вічко, і взагалі оформлені, як мюнхенське експортне пиво.
— На жаль, його у нас немає.
— А може, ви дістанете мені мастило, яке має схожий вигляд?
Бек глянув на годинник.
— Звичайно, ми це зробимо, можливо, навіть ще й сьогодні. Залиште, будь ласка, взірець отут. Ми вам надішлемо мастило до готелю. — Вона перелякано підняла руку. — Звичайно, не в вашу кімнату. Ми залишимо його в дирекції. Там ви зможете забрати його, коли схочете. Згода?
— Добре.
Годинник показував уже без чверті шість. Фрейлейн Ніфергельт, видно, починала непокоїтись.
— Пробачте, будь ласка, — сказав Вольфганг, — але є ще одна дрібниця, яка не дає мені спокою. Ви сказали, коли я не помиляюсь, що ваш супутник має сьогодні ввечері зустрітися з фрейлейн Зоммер? Це мені не подобається.
— Чому? — спитала Іветта.
— Адже ваш супутник все-таки співробітник шпигунської організації.
— А вона вважає його лише звичайним комерсантом.
— Але ж він зовсім не комерсант.
— Чи не можна, в такому разі, її попередити?
— Цього не слід робити. Ніхто не дасть нам гарантії, що вона десь ненароком не проговориться.
Вольфганг іще вчора мав з нею розмову з цього приводу. Ясно, що маленька Зоммер тут вплутується в прикру історію; хай навіть у самій ситуації не було нічого забороненого законом, але Зоммер могла мати пізніше неприємності. Ми збиралися спершу під якимсь приводом не допустити її повторної зустрічі з Міхаелем Томасом. Але цей план не вдалося здійснити, бо не знайшлося слушного приводу. Для цього нам треба було втаємничувати в цю справу співробітників колективу заводських інженерів, а цього робити не можна було ні в якому разі.
— Гаразд. Ми щось придумаємо.
У Вольфганга, видно, визрів уже якийсь новий план.
Коли я десь о пів на десяту зайшов у бар Гранд-готелю, там іще було напівпорожньо.
Лише за трьома столиками сиділи відвідувачі. На інших виблискували порожні бокали й чистенькі попільнички. На сніжно-білих скатертинах стояли барвисті букетики свіжих квітів. Офіціанти в чорних фраках з незмінними чорними бантиками знічев я вешталися поміж рядами столиків: тут піднімали бокал проти світла, оглядаючи його критичним оком, там рогладжували складку; бліда красуня за стойкою бара шикувала батареї пляшок, а конрабасист з нудьгуючим виглядом випилював щось на своєму інструменті.
Через дві години, однак, тут уже було повно-повнісінько людей. Офіціанти із спітнілими обличчями урочисто проносили пляшки з шампанським, з високих табуретів перед баром звисали ноги в нейлонових панчохах і строкатих шкарпетках, а контрабасист, закотивши очі, співав у мікрофон щось таке, чого ніхто не розумів та й не хотів розуміти.
На невеличкому «п'ятачку» для танців скупчилося людей втроє більше за ту кількість, на яку він був розрахований. Всі вони, танцюючи, пітніли і тихенько підспівували, а я рухався разом з ними і проклинав Вольфганга Гайєра, який послав мене сюди, щоб опікати Карін Зоммер.
Він хотів застрахувати її від неприємностей, переклавши їх на мене. Я перекидав вагу свого тіла поперемінно з однієї ноги на другу, гречно говорив «пардон», а сам думав, що завтра ж прямо скажу Вольфганго-ві, якої я думки про його доручення.
Єдине, що трохи винагороджувало мене за мої муки, це була — коли бути одвер-тим — сама Карін Зоммер. Бо саме з нею я танцював.
Вона в цей вечір була така чарівна, свіжа й запашна, що навіть найзапекліший холостяк не міг би лишитися спокійним. Чим довше я танцював з нею, тим частіше мені спадало на думку, що доручення Вольфганга мало й свій хороший бік. Правда, до цього часу Карін дивилася лише на цього клятого псевдофранцуза, який зайняв столик біля парапету і тепер замовляв уже другу пляшку вина.
Я бачив, як Іветта щось пошепки сказала йому, але він у відповідь засміявся, засміявся надто вже голосно і одним ковтком вихилив бокал вина, що стояв перед ним. Манера, з якою він пив, недвозначно свідчила про те, що він не зупиниться на двох пляшках. Я трошки знаюся на людях і добре розумію, що месьє сьогодні вирішив налигатися по саме нікуди. Бідолашна Іветта! Бідолашна Карін!
— Що ви сказали, пане Швенк?
— Та так, нічого.
— То скажіть хоч що-небудь. Яка сьогодні погода?
— Чудова.
— Так. А може, буде дощ?
— Можливо.
— А. може, буде й сухо?
— Це також можливо.
Наша розмова була така цікава, що Карін майже не прислухалася до моїх слів. Вона знов обернулася до француза, який підпер голову руками й глибокодумно втупився у свій бокал. З усього видно було, що він п'яний, як квач.
А втім, я добре бачив, скільки він випив з того часу, як з’явився у барі, і знав, що від такої кількості вина може сп'яніти хіба що людина, яка ніколи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоне доміно», після закриття браузера.