Читати книгу - "Червоне доміно"

— Звичайно.

— Тоді я маю ще одне запитання, — сказав Вольфганг. — Йдеться про той «нещасливий випадок», яким, за планом Фабріціуса, має закінчитися прес-конференція в неділю. Як я зрозумів, цей «нещасливий випадок» має зірвати експорт крана?

— Так.

— Ви казали, що Фабріціус розробив уже з цього приводу певний план, про який ви повинні були повідомити Доміно, і це, як ми чули, ви вже. зробили. Чи не можна було б довідатися про це більш докладно?

Іветта Ніфергельт схопила свою сумочку і витягла звідти баночку з кремом «Нівеа», яку вона потім поклала на письмовий стіл.

— Задум Фабріціуса, — сказала вона, — можна назвати диявольським, настільки він підступний і підлий. Фабріціус добре знає, що перед таким відповідальним демонструванням крана, як прес-конференція у неділю, кран треба буде ще раз старанно змастити. Насамперед, це стосуватиметься підшипників; таким чином запобігають нагріванню під час роботи, уникаючи тим самим можливості серйозних пошкоджень. Щоправда, мені невідомо, яким мастилом для цього користуються, але в усякому разі воно ніяк не може пошкодити сталь.

Вона відкрила баночку, тримаючи її так, що ми всі могли бачити вміст. Замість крему для обличчя там була якась коричнева жирна паста.

— Фабріціус дав нам на дорогу дві бляшанки такого мастила, — сказала вона, проводячи пальцем по поверхні пасти, — які на перший погляд нічим не відрізняються від тих мастил, що є у продажу. Я певна, що ніхто не назве його підозрілим, на змащених ним поверхнях неозброєним оком ви нічого не помітите навіть і через кілька годин. Але горе металу, змащеному цим мастилом, коли він зазнає більш-менш значного навантаження. Знаєте, що тоді станеться?

Ніхто з нас не вимовив ані слова. Ми всі очікувально дивилися на Іветту, яка все ще тримала в правій руці баночку, а в лівій — кришку.

— Я навмисне наклала у цю баночку стільки мастила, щоб воно просочило кришку. Як ви гадаєте, чи досить я сильна, щоб зламати цю кришку?

Її руки, хоч і вузькі, справляли, однак, враження досить дужих. Проте я не міг собі уявити, щоб вони могли розламати метал кришки.

— Ви можете її щонайбільше зігнути, — сказав Бек. — Але розламати — це виключено.

Іветта посміхнулась. Вона уперлася великим пальцем у середину кришки, а вказівним — у край, трошки вигнула край уперед, наморщила чоло — почувся тріск.

Вона поклала обидві половини кришки на письмовий стіл перед нами.

— Ось вам речовий доказ, — вона показала на уламки кришки, — цього ви не могли раніше знати. Кислота, що міститься у цьому мастилі, так роз'їдає метал, що він не може витримати будь-якого значного навантаження. Він тріскається або розламується.

Бек посунув окуляри на лоб і взяв обидві половинки в руки так обережно, неначе то був динаміт, що може вибухнути при найменшому струсі.

— І на металі це ніяк не позначається?

— Помітити можна лише під мікроскопом.

— Кому ж би це спало на думку, — сказав Гайєр, — перевіряти підшипники, та ще й перед самим пуском, під мікроскопом! Ми, звичайно, перед пуском крана в неділю ще раз зробили б спробу на розрив і стискування, але контролювати під мікроскопом? Ніколи в світі!

— Та це ж взагалі зробити неможливо. Щоб перевірити підшипники під мікроскопом, їх треба було б спершу пошкодити. А тоді залишається одне: виготувати нові!

— Кажіть уже зразу — спорудити й новий кран.

Вольфганг тримав у руці дві половинки кришки й уважно розглядав поверхню злому. Ось він обережно провів по ній пальцем.

— Справді, абсолютно нічого не можна помітити. Які ж деталі збиралися вони змазати оцим?

— Підшипники, що несуть верхню стрілу. Після того, як мастило діє на метал більш як три години, вантажопідйомність крана знижується приблизно на п’ятдесят процентів. Це граничне навантаження.

— Значить, — сказав Вольфганг, — перша частина програми випробування, коли піднімаються не дуже великі вантажі, пройшла б цілком успішно.

— Саме так усе й задумано. Але коли стріла підніме максимально допустимий вантаж…

— Та це ж залізничний вагон, наповнений сталевими поковками. Тридцять тонні

— … то підшипники не витримали б, і стріла впала б разом з вантажем. Очевидно, при цьому вона потягла б за собою і весь кран.

Мене, звичайно, не так-то легко приголомшити, але на цей раз я відчув, як мороз пішов у мене поза спиною.

Залізничний вагон з тридцятьма тоннами вантажу, важка двадцятиметрова стріла, а може, й весь кран були б виведені з ладу, і все це обрушилося б на людей, на робітників, науковців, комерсантів, журналістів… Ні, такого просто не можна собі уявити. Це була б жахлива катастрофа.

— А де, — спитав Вольфганг, і голос його звучав хрипко, — де оте мастило зараз?

— Воно ще в готелі.

Майор Бек зітхнув з полегкістю.

— Отже, воно ще не в руках Доміно?

— Ні. Доміно лише завтра ввечері прийде за ним.

— А тоді що буде?

— Це мені невідомо.

— Хто має, — спитав Бек, — змазувати підшипники цим мастилом?

— Помічник. Очевидно, монтер.

— Значить, Доміно прийде до вас у готель, фрейлейн Ніфергельт?

— Так. А втім, тут я мушу зробити одне маленьке зауваження. Ми зустрічаємося не в нашій кімнаті, а у великому парадному залі. Міхаель і я повинні замовити для себе столик і принести одну з двох бляшанок. Близько двадцять третьої години прийде Доміно, зробить умовний знак і візьме бляшанку.

Гайєр схвально кивнув головою.

— Що ж, дуже тонко задумано. Він сподівається, що в натовпі його ніхто не помітить і що він так і зникне невпізнаний. А чи відомо вам, що це буде за знак?

— Ні.

— Ви маєте принести лише одну бляшанку? Хіба цього не замало?

— Навпаки. Ще й залишиться.

— Так. Виходить, товаришу Бек, мені й лейтенантові Швенку