Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

вікно. Спершу капрал терпляче стукав у двері. Не діставши відповіді, почав щосили гамселити в них. Теж марно. Спробував вибити двері плечем, але тільки пошкодив плече. Вдарив по замку прикладом автомата, але теслі, що будували «Шлосс Адлер», попрацювали на совість. Зрештою капрал приставив дуло до замка й натиснув на гачок, молячи Бога, щоб полковник Крамер спав не під пострілом.

Куля не зачепила сонного полковника, який лежав на золотому килимі, поклавши голову на завбачливо підкладену подушку. Капрал неквапно ввійшов до вітальні — й очі його полізли на лоба. Він спершу не міг повірити в те, що побачив. Поруч із сонним полковником на килимі лежав рейхсмаршал Роземайєр. Фон Браухіч із сержантом сиділи в кріслах, звісивши голови, а Анна-Марі, яку, судячи з її вигляду, перед тим трохи потовкли, вивернулась на канапі.

Все ще не приходячи до тями, капрал ступив до полковника Крамера, став навколішки поруч і почав торсати його за плече: спершу з належною пошаною, а далі — затято й щосили. Але згодом зрозумів, що так можна будити полковника аж до ранку.

Потім капрал помітив, що всі чоловіки без кітелів, а рукава у всіх, зокрема й у Анни-Марі, закасано аж до плеча. Він уважно оглянув золоту вітальню, його погляд упав на тацю із слоїками та шприцами. Капрал умить усе зрозумів і вибіг з вітальні.

Шаффер прив'язав кінець нейлонової линви до спинки залізного ліжка, перевірив, чи міцний вузол, підняв віконну раму й почав опускати у вікно линву, втомленими очима оглядаючи долину. Далеко в кінці села померхле згарище позначало місце, де колись була залізнична станція. Ближче світили вогні сільських осель. А якраз під собою, трохи праворуч од вікна, Шаффер помітив чотирьох солдатів з чотирма собаками — Крамер не кидав слів на вітер, говорячи, що варту подвоєно. Видно їх було досить чітко, і Шаффер, поглянувши вгору, відразу ж збагнув чому. Місяць знову виплив з-за хмар, і тепер навколо нього була аж надто велика прогалина чистого неба.

— Боюсь, що я почуватимуся за вікном трохи незатишно, босе, — поскаржився Шаффер. — До того ж там у долині в них ціла псарня.

— Якщо вони навіть наведуть на це вікно всі свої прожектори, — відрубав Сміт, — це вже не матиме значення. Тепер у нас немає вибору. Швидше!

Шаффер сумно кивнув головою, переліз через підвіконня, схопився за линву й на хвильку завмер, бо цієї миті зі східного крила замку долинув звук вибуху.

— Перший, — задоволено відзначив він. — Це з вази для дрезденських фруктів чи з дрезденської фруктової вази — не знаю, як воно там правильно. Сподіваюся, що зараз ніхто не сидить на унітазі в сусідній вбиральні.

Невдоволений Сміт саме збирався поквапити його, та Шаффер уже зник. Якихось п'ятнадцять футів линви — і він уже стояв на даху горішньої станції. Сміт незграбно переліз через підвіконня, намотав линву навколо зап'ястка правої руки, схопився за линву лівою й поглянув на Мері. Та підбадьорливо всміхнулася, але впевненість зникла з її обличчя, щойно вона перевела погляд на трьох чоловіків, вишикуваних обличчям до стіни. Щоправда, Карнебі-Джонс також стежив за ними, але зброю він тримав так, наче вона могла щомиті вирватися й покусати його.

Сміт приєднався до Шаффера на даху станції. Обидва пригиналися, щоб їх не помітили знизу. Футів на десять від стіни поверхня даху була рівна, а далі круто йшла вниз під кутом десь градусів тридцять. Сміт задумливо озирнувся довкола й промовив:

— Не варто повторювати тієї вистави, яку ми влаштували тут минулого разу. Треба вбити скобу в стіну. Або в дах. Щоб можна було прив'язати до неї линву.

— Не треба нічого вбивати. Погляньте! — Розгорнувши руками сніг, Шаффер показав на міцні металеві грати, що захищали скляні плафони, крізь які світло падало в приміщення станції. — Ці грати пречудово нас витримають!

Він щосили смикнув за один із залізних прутів. Той не зрушив з місця. Сміт ухопився за прута лівою рукою, і вони потягли вдвох. Наслідок той самий. Шаффер задоволено всміхнувся і прив'язав линву до ґрат спеціальним вузлом. Сміт сів на дах і потягнувся рукою до линви. Шаффер обережно, але твердо перехопив його руку.

— Ні, вам не варто. — Шаффер показав на просяклу кров'ю пов'язку. — Заробите свого «Хреста Вікторії» іншим разом. А цей буде мій.

Він скинув з плечей ранця, дістався до зламу даху, вхопився за линву й поповз схилом униз. Біля краю даху загальмував і дуже обережно зазирнув за пруг.

Він був просто над одним з канатів. Футів за двісті під ним, тепер трохи ліворуч, вартові з собаками поспішали заметеною глибоким снігом стежкою до брами замку. Шаффер зрозумів, що всіх стягують на боротьбу з пожежею й на пошуки тих, хто її спричинив. З цього він зробив висновок, що землю під вікнами радіорубки вже дослідили й не знайшли там нічого, крім незайманого снігу…

Він обернувся й поглянув угору. Вартового на зубцях не було. Цього Шаффер і сподівався: адже немає сенсу чекати на ворога ззовні, коли він, за всіма ознаками, діє всередині.

Шаффер сповз іще дюймів на шість і перехилився через край даху. Цієї хвилини для нього важили тільки дві речі: чи є в приміщенні варта і, коли є, чи зможе він, тримаючись однією рукою за линву, другою застрелити з пістолета вартового? Цього Шаффер не був певен. На тренуваннях його вчили майже всього, але й там не могли передбачити, що йому знадобляться навички повітряного акробата. В роті у нього пересохло. Серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Він зазирнув у приміщення станції.

Там не виявилося ні вартового, ані наглядача, або ж вони просто десь поховалися. Але здоровий глузд підказував, що навряд чи хтось стане ховатися, коли на це немає жодних видимих причин. Скоріш за все вартових, якщо вони досі й були на станції, також викликали гасити пожежу й шукати ворога. На станції Шаффер побачив лише вагончика, масивні бухти канатів та не менш масивні акумулятори. Жодних підстав для занепокоєння.

Стурбувало його інше. Він не міг спуститися по линві на підлогу станції з тієї простої причини, що