Читати книгу - "Терези"

– Не скажеш?

– Ні. Вона ні при чому. Ви мені вибачте, але ваш син був покидьком. Ви оточені покидьками, а як казав один мій знайомий мєнт – уже мертвий, на жаль, – це значить, що самі ви недалеко від них втекли. До речі, це ті ж хлопці, що на складі орудують, чи ви маєте їх кілька наборів? Вони мене вчора після ревізії намагалися заморозити в «холодильнику», як Лешека, от я і думаю, може, ліпше було вчора вмерти, ніж дочекатися до сьогодні і все одно вмерти, га?

Олександр спохмурнів ще більше.

Максим раптом відчув, що намацав тоненьку ниточку, яка може витягти його з цієї западні. Дуже тоненьку. Але ниточку.

– Хочеш сказати, що дещо розкопав? – тим самим байдужим тоном обізвався шеф після довгої паузи. Тим самим, але трішки, на дещицю, іншим…

– Щось розкопав.

– Як?

– У мене свої секрети.

– Блефуєш?

– Зараз у моєму становищі все згодиться. Але ви поквапте помічників, бо мені кепсько. Ще трохи – і не зможу втримати в руках вашу лопату.

– Я хочу знати правду, всю правду, якою б вона не була. Вбивця мого сина досі непокараний. Треба ж знати, кого пробачати…

Максим облизнув ураз пересохлі губи. Цього він, мабуть, і чекав увесь рік. Чекав, коли можна буде розповісти всю правду. Бодай комусь. І от нарешті цей час настав, а він не може говорити через різкий біль у животі, жовті кола перед очима і холодний липкий піт, в який його повсякчас кидає.

– То я… я його вбив.

– Ти вбив Ореста? – дуже-дуже тихо перепитав шеф, присівши перед ним навпочіпки.

Максим наче наяву почув ревіння дракона за спиною і побачив перед собою стіну лісу, яка одразу ж заковтнула його з усім потрухом.

– Ні, – Максим ковтнув. – Я вбив… дракона.

І все. Більше він нічого не зміг додати. Уздрівши серед крон дерев яскраво-блакитне небо, Максим Гнатишин легко зісковзнув у порожнечу.

– Ну, блін, подруго, ти даєш! Ти що, парасолю не могла взяти, такий дощ надворі?

– Я маю парасолю.

Марта здмухнула з чола гривку і розгублено кліпнула.

– А… чому ж тоді змокла?

– Я її не відкривала.

Марта кліпнула ще раз. Олеся потупцяла на порозі, струшуючи з себе краплі літнього дощу.

– То нічого, що я так рано, сьогодні вихідний і?..

– Нічого, Олесю, ти ж знаєш, я не працюю… Королевам шкідливо працювати. Та ти проходь і знімай все з себе, там у ванній є халат, одягай, а я чаю з медом зроблю. Не вистачало тобі ще захворіти для повного щастя…

Марта – у м’якій з ажурними вставками піжамі пастельного кольору – швидко зникла на кухні, а Олеся подумала, що повного щастя їй навряд чи досягнути, але слухняно попрямувала до ванної, намагаючись не дуже заглядати у дзеркала.

У порівнянні з подругою вона завжди виглядала не надто привабливо, а зараз тим паче. Важке волосся падало на очі мокрими пасмами, самі очі – ні зелені, ні коричневі, із червоними прожилками від безсоння і сліз, брови і вії краще б підмалювати, бо дуже вже бляклі, а ще бліда шкіра і синці під очима… Без косметики їй би краще на очі людям не потрапляти, але не було в неї зараз часу на косметику.

Прийшла сюди, бо треба ще раз усе зважити та обміркувати, а давні подруги, які знають про тебе все, – велика рідкість у цьому світі.

А чи все знають?…

– Бери, пий, на тобі лиця немає.

– Розкажи мені ще раз, як усе було. Після того, як я втекла з бази. У ту ніч.

– Може, не варто ворушити минуле? Ти сама казала, що волієш не згадувати і не…

– Зараз інша ситуація. Я маю підготуватися до… битви, важливої битви, тому мені треба бути озброєною до зубів. І ніякого спиртного цього разу.

– Не кажи, ми гарно посиділи… Уявляєш, Макс ніяк не може заспокоїтися. Прийшов учора до мене додому і вимагав якихось пояснень, а коли я його вигнала… Ой, я щось не те говорю! Вибач, я тебе засмутила…

– У мене не було ілюзій щодо нього.

– Але я тебе засмутила, подруго! Вічно ляпну, що не просять.

– Я хотіла… хотіла уточнити, чому Орк не взяв свою машину, чому ви поїхали тоді… за мною на «Шкоді»?

– Ну Олесю, ти ж пам’ятаєш, у якому ми всі були стані? Травки нам спробувати закортіло. Мені було так зле, що я думала – в психушку загримлю, а Вітьок – вріже дуба, він був такий блідий, аж зелений. А Макс – нічого, тримався… Машина? М-м-м… Зараз згадаю. Ти вийшла, потім вийшов Орк, потім… «Може, покатаємось»… так, Макс запропонував: «Може, покатаємось, народ?» А тоді вривається Орк із криком: «Ану давайте сюди вашу тачку!» Може, бензин економив?.. Щось про сафарі кричав, вони всі щось кричали немудре, тоді повалили до машини, а я не могла їх самих відпустити, було страшно і за тебе, і за них… По-моєму, Макс навіть не намагався керувати ситуацією, сказали йому – давай ключі, він і дав. А знаєш, так тому Орку і треба, собаці – собача смерть… Ну, не плач, подруго, ну що я можу для тебе зробити?

Олеся обтерла обличчя долонями, глибоко вдихнула і глянула Марті в очі.

– Обріж мені волосся.

– Ти серйозно? Блін, подруго, то я тоді просто ляпнула…

– Обріж, будь ласка, але зовсім коротко.

– Може, краще в перукарні?..

– Ні, я хочу, щоб ти це зробила. Ти вмієш.

– Таке волосся, тобі що, не шкода?

– Давно треба було це зробити, а я все зволікала. Давай, ріж.

Марта обтяла їй коси і розплакалася від скоєного.

А їй, навпаки, стало легше. Вперше за багато днів.

Наче відрізала зайве й одразу побачила основне. Ось воно, на поверхні лежало, поки вона плавала на глибині…

Я добряче розсердився. Навіщо взагалі вона мені все розповіла? Щоб скинути з хворої голови на здорову?

Ні, дзуськи, не вийде! Сама заварила кашу, сама і їстиме! І кока-колою запиватиме. А я тут ні при чому, мене взагалі тут не було, хай спробують щось довести. Я нічого не чув, нікого не бачив, нікому нічого не скажу!

Пам’ять заповнила ще один пробіл. Цього разу це було схоже на наведення чіткості в біноклі: клац – і вона вже бачить те, що невиразно маячило в глибинах підсвідомості.

Ніч з неділі на понеділок дев’ятого