Читати книгу - "Терези"

І вони відпустили його. Максим упав на землю, підтягнув ноги до грудей і, охопивши коліна руками, закачався від болю по прілому листю. У ногах трьох чоловіків, які чомусь хотіли його смерті.

На мобільному висвітилася Богдана.

Ще тебе тут бракувало!

Але вона рідко турбувала його без потреби.

– Слухаю!

– Уявляєш, Оленка попливла! Два дні хлюпалася на мілині, а на третій попливла, сама!

Молодша донька боялася води ще змалку.

Але це не привід, щоб зараз турбувати його!

– Я трохи заклопотаний, давай зідзвонимося ввечері.

Сам здивувався, що не вибухнув, навіть не підвищив тон.

Брюховицьке повітря так на нього діяло?

Богдана закусила губу, щоб не розплакатися при дітях. Вони стільки часу на морі, а він ще жодного разу сам їй не зателефонував.

Скільки ще це триватиме? Її казкове життя? Бо вона вже не витримує.

От тільки дівчатка тішать, що буде з ними, якщо вона… якщо… якщо вирішить…

Боже! Їй навіть важко подумки вимовити слово розлучення, як же вона збирається сказати його вголос?

Ні, вона ніколи не зважиться на таке. Дружина крупного бізнесмена, яка має все, чого забажає. Що скажуть люди? Що скаже вона людям, дітям… чоловіку?

От якби він якимось дивом позбувся свого бізнесу, якби був простою людиною, змушеною працювати за хліб насущний, а не царем і богом. Як часто вона про це мріяла. Бути дружиною пересічного українця, а не царя і бога…

Усі скажуть – от немудра кобіта, а їй здається, що була б вона тоді найщасливішою у світі…

Брюховицьке повітря вливалося в легені, мов життєдайний бальзам.

Брудна земля була божественно прохолодною, так би й лежати з заплющеними очима, колишучи біль у животі, але Максим знав, що це бажання було пасткою. Сподіватися, що вони просто відстануть і підуть, було смішно, на свою фізичну силу покладатися він не міг, отже, залишалося покладатися на розум, який поки що ховався разом із серцем у п’ятах.

Шеф відійшов, щоб поговорити по телефону.

Думай, Максе, думай…

– Ну що, полегшало? – прозвучав над ним голос Олександра Вадимовича, але жодного граму співчуття не було в тому голосі.

Якби хотіли вбити, не затівали б розмов. Це не Голлівуд, глядачів нема, камер цього разу теж не видно.

– Якщо… якщо я скажу ні, вам полегшає?

– Трохи. Але не настільки, щоб тебе обійняти.

Олександр Вадимович Кондур розумів Максима Гнатишина з півслова, отож вони грали в одній суперлізі й теоретично мали однакові шанси виграти суперкубок, от тільки біда – всі арбітри цього матчу були на боці супротивника.

Максим розплющив очі. Крізь пелену сліз було видно небо і дерева, які намагалися дорости до цього неба… і обличчя, які затуляли від нього малоймовірне тепер майбутнє.

Трохи пововтузившись, він все-таки зміг сісти, привалившись спиною до колеса.

Це забрало у нього до біса багато сил, а ендорфінів, які б мали полегшити страждання, щось у кров не надходило.

Видно, мозок геть чисто забув про свої обов’язки.

Не очікував такого повороту подій його мозок.

– Ну тепер розказуй, по порядку, – знову повів своєї шеф.

– Якщо я спитаю, про що ви, вони мене знову поб’ють?

– Якщо я скажу їм це зробити… Розказуй, як ви відпочивали минулого року на турбазі під Славським. Усе. Від самого початку.

Максим відчув, як перед ним розверзлося урвище.

Він дивився перед собою, але бачив тільки його.

У цього урвища були очі орка.

– А ви яким боком до цього?

– Мій син Орест загинув тоді. Може, почнеш?

– Орест? Орест… Ага, Орк. Він називав себе Орком.

– Яким орком, що ти верзеш?!

Максим підвів очі.

– У вас був син? Тобто… Орк – ваш син?

– Так, був, ти правильно підмітив.

– Я не знав.

– Зате я знаю, що ти в цьому замішаний, і хочу дізнатись, яким боком. І ще хто. Усе хочу знати!

– Він не хотів, щоб його називали Орко, казав, це по-сільському, а Орк – це по-кіношному, круто…

– Ти чув, що я сказав? Розповідай усе по порядку. Бо хлопці тільки чекають наказу.

Максим знову звів очі. Шеф розчервонівся, а вилиці ходили ходуном. Якщо він схибить хоча б на йоту – годувати йому черв’яків у славнозвісному брюховицькому лісі…

– Якщо ви будете мене бити, я мовчатиму.

– Щойно ти кричав.

– Я можу кричати, але говорити не буду.

– Чого так? Якщо ти не винен, тобі нічого боятися.

– Якщо я не винен, чому ви мене б’єте?

– Бо ти винен. Твій тато тебе відмазав, але тут його нема. І він тобі не допоможе, кричи не кричи.

– Ви просто Аль Капоне якийсь.

– Усе, годі. Я довго чекав, але більше чекати не буду. Я покликав тебе на співбесіду, щоб подивитися на тебе, більше я не збирався з тобою бачитися, хлопці розібралися б з тобою самі, але сталось інакше. Ти сам напросився. Я хочу знати про останні години життя мого сина все до дрібниць. Через що ви посварилися, чому він потрапив під поїзд, уночі, за три кілометри від бази, хто його переслідував і що то була за дівчина, про яку навіть у протоколах не написано?

– А ви звідки про неї?.. – почав був Максим і тієї ж миті зрозумів, що попався.

– Попався. Я поставив тобі стільки запитань, а ти зреагував лише на одне. Такий банальний прийом, ти мене розчаровуєш…

– Щось мозок не хоче працювати. Гінкго білоба тре попити.

– Так що там з дівчиною? Усе через неї, правильно? Я б хотів і з нею також побалакати. Прізвище, адреса. Не хвилюйся, я буду делікатний, то ж не вона його під поїзд кинула, чи не так?

Я нічого не чув. Я нічого не бачив. Я нічого нікому не скажу.

– Далася вона вам…

– Я з тебе виб’ю все.

– І знову будете мені винні.

Олександр спохмурнів. Усе розвивалося не так гладко, як він собі запланував. Такі матусині синочки від одного дотику зазвичай падають до ніг, благаючи про помилування.

Цей теж зблід від страху, трясеться і соплі розмазує по пиці, але ж ні, просити не просить, правди не хоче казати, та ще й жартувати примудряється, хоча видно, що ця розмова добряче псує йому печінки.

– Ще не таких ламали, тому поквапся, хочу на обід додому встигнути.

– Типу давали до рук лопату й казали копати могилу? А ви в цей час макарони наминатимете, по-флотськи?

– Десь так…

Малий скривився, що мало б означати браву посмішку.