Читати книгу - "Кілька років зими"

Усі розуміли — щось невдовзі повинно трапитися. І чекали, з тривогою і надією вдивлялися вночі у далекий вогник біля воріт на пагорбі, звідки долинали прекрасні звуки його чародійної сопілки.

...Цей дивний чоловік, що оселився на пагорбі біля тих страшних воріт, не дає мені спокою. Хто він? Звідки тут узявся? Чому оселився саме біля воріт? Учора я ходив до нього із наміром поспілкуватися, але він не захотів слухати мене, а одразу взявся до своєї дудки і грав увесь час, поки я намагався заговорити до нього. Потім я пішов, а він припинив грати, стояв і дивився мені вслід.

Сьогодні до нього ходив учитель. Із ним загадковий прибулець також не захотів спілкуватися, і замість розмови грав на своєму інструменті. Ми вмовили пана лікаря, аби тепер він спробував розговорити цього чоловіка, і ось він зараз там, на пагорбі. Але лікаря немає вже кілька годин, тобто, йому або вдалося зав’язати розмову з дивним музикантом, або щось трапилося між ними. Вчитель пропонує мені піти на пагорб і про все дізнатися. Отже, ми знову вирушаємо туди...

Лікар

Лікар нічому не вірив. Навіть своїй власній смерті. А вона дивилася на нього із дзеркала і посміхалася. Лікар причесався і затягнув краватку. Смерть підморгнула йому. Лікар запалив свічки, уважно подивився на своє відображення, і далі — на те, що ховалося в глибині дзеркала.

Свічі у дзеркалі повільно злили свої палаючі душі в єдиний довгий міст із вогняною аркою над входом, який чорнів над жахливою безоднею. Міст пролягав крізь відображення чоловіка і танув десь у таємничій глибині дзеркала. Ця безкінечна дорога вперто кликала до себе, притягувала магічною силою невідомості, пропонувала зробити перший крок. Свічі розпалювалися все яскравіше, вони наповнювали повітря довкола дивовижним ароматом. Так пахнув ладан. А довгий міст усередині дзеркала поблискував сріблом і засліплював очі. Варто лише наважитися і зробити перший крок. Найважливіший перший крок.

Лікар посміхнувся і без вагань ступив на міст. Ворота на пагорбі лише на мить розійшлися і зійшлися знову. Його прийняли.

Учитель

Учитель відчинив двері свого будинку, а сам сів за стіл. Чекати. Його трясло й кидало в різні боки від страху, але він вирішив йти до кінця. Зараз, або ніколи — він розгадає цю таємницю. Він зможе...

Вони влетіли одна за одною, скільки — він не встиг полічити. Зробили кілька кіл по кімнаті і безшумно розсілися навколо столу. Вони дивилися на нього прозорими зіницями, безбарвно і невідворотно, і погляди ці прорізали його тіло невидимими лезами. Тиша загула й перетворилася на величезний валун, що затулив усі щілини, всі виходи назовні. А летючі гості продовжували просвердлювати його своїми прозорими поглядами, і з їхніх порожніх очниць на вчителя віяло крижаним потойбічним холодом. Раптом його осяяла страшна думка, що це до нього нарешті навідалися ті, кого вони зі священиком стільки разів намагалися вигнати з цього світу. І ось вони тут, вони прилетіли про щось його попередити або забрати із собою.

І раптово він відчув, як всередині нього щось напружилося і почало ворушитися, розбухати, зростати, вихлюпуватися крізь його очі. Його душі стало замало тісної тілесної оболонки, і вона ось-ось мала вислизнути назовні.

І вмить це сталося. Він навіть не встиг зойкнути, як ще одна прозора хмаринка облетіла кімнату й повільно спустилася до столу. Тепер він бачив, чув і відчував інакше. Все навколо несподівано змінилося, стало незбагненно легким і приємним. Світ набрав нових надзвичайних барв, запахів і обрисів, а час у його порожніх венах затріпотів із небаченою швидкістю. Він почувався, як ніколи, щасливим, радість струменіла з усіх боків назустріч йому. Він більше не міг витримати це випробування, йому хотілося назавжди лишитися прозорим, легким і непомітним, немов небесна хмаринка. І він вже не стримував себе. Він зірвався з місця і вилетів у прочинені двері. Ворота на пагорбі скрипнули ще раз.

Священик

Служба добігала кінця. Блимали останніми відблисками недогарки свічок у срібних свічниках, всюди розносився запах ладану, суворо дивилися лики святих зі стін. Церковний спів злився в єдиний протяжний поклик душ, які чекають визволення.

На цей поклик прийшла вона.

Він витер піт з чола, і продовжив службу.

...що відбувається зі мною, що коїться... я вже не розумію того, що роблю, думки сплуталися... я не схожий сам на себе... я вже не розумію, що діється навколо... останнім часом все дуже змінилося... хто заволодів моїми думками, моїми почуттями і бажаннями... хто намагається керувати мною... хто хоче взяти наші душі у полон... Господи, підкажи мені правильну дорогу...

Вона запалила свічу й піднесла її до свого обличчя. Скорботний погляд глибоко проникав у самісіньке серце жовтавого полум’я, і його грайливі відблиски танцювали у її зіницях. Вона бачила вогонь, вона бачила своє тепло, вона молилася.

...не може бути... це вона... цього не може бути... її очі... вона дивиться на мене... вона повернулася... вона прийшла за мною... вона жива... це не можливо, адже я бачив,