Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

— Не знаю, — сказав Брандір, — але години мусять якось минати для тебе і для дружин тих, котрі пішли з Турамбаром.

— Нехай вони чинять, як підкаже серце! — скрикнула вона. — Що ж до мене, то я піду. Ніяка відстань не розділить мене та небезпеку, що загрожує моєму володареві. Я йду назустріч вістям!

Зачувши ці слова, Брандір невимовно вжахнувся і вигукнув:

— Ти не вчиниш цього, доки я зумію тебе втримувати. Так ти поставиш під загрозу весь задум. Відстань, що розділяє, може дати час для порятунку, якщо станеться лихо.

— Якщо станеться лихо, я не шукатиму порятунку, — мовила Нініель. — Мудрість твоя тут безсила, ти не затримаєш мене.

І вона виступила до людей, котрі досі гуртувалися на відкритому місці Ефелю, і викрикнула:

— Люди Бретілу! Я не дожидатимуся тут. Якщо мій володар зазнає невдачі, тоді кінець усьому. Ваші землі та ліси згорять дощенту, ваші домівки перетворяться на попіл, і ніхто-ніхто не врятується. Тож навіщо гаяти час? Нині я вирушаю назустріч вістям і всьому, що тільки пошле фатум. Отож, однодумці, ходімо зі мною!

Тоді багато людей виявило бажання йти з нею: дружини Дорласа та Гунтора, бо їхні кохані пішли з Турамбаром; ті, котрі жаліли Ніенор і хотіли допомогти їй; чимало тих, котрих приваблювала сама чутка про дракона та котрі через відчайдушність або глупоту (бо знали в житті мало лиха) сподівалися побачити дивні й славетні діяння. Чорний Меч у їхніх умах вознісся настільки, що вони навіть не припускали, що кому-небудь, бодай і самому Ґлаурунґові, вдасться його здолати. Тож люди великим гуртом поспіхом рушили в путь, назустріч невідомій небезпеці; йдучи майже без перепочинку, щойно запала ніч, вони, стомлені, дісталися до Нен-Ґіріту — невдовзі після того, як звідти відбув Турамбар. Але ніч — тверезий радник, тому багато хто дивувався тепер із власної квапливості; а почувши від розвідників, котрі зосталися тут, про те, як близько підійшов Ґлаурунґ і про безнадійний намір Турамбара, вони відчули, як серця їхні охололи, й уже не наважувались іти далі. Декотрі кидали занепокоєні погляди в напрямку Кабед-ен-Арасу, та нічого не бачили, як і не чули нічого, крім прохолодного голосу водоспаду. Нініель же відійшла від гурту, і її охопила нестримна дрож.

Коли Нініель із товариством покинула бретілців, Брандір мовив до тих, хто зостався:

— Узріть, якої зазнав я неслави та як зневажено всі мої поради! Обирайте собі нового провідника: бо я, не сходячи з цього місця, зрікаюсь і правління, і народу. Нехай вашим володарем буде Турамбар, адже він усе одно перейняв на себе мою владу. Не шукайте надалі ні моїх порад, ані зцілення!

І він зламав жезл правителя. А по думки додав: «От і не залишилось у мене нічого, крім любові до Нініель; отож, куди вона піде, ведена мудрістю чи глупотою, — туди і мені дорога. У цю чорну годину нічого не передбачиш; але може статися так, що навіть я відверну від неї якесь лихо, якщо буду поруч».

Він підперезався коротким мечем, що раніше траплялося нечасто, взяв костура і якомога швидше вийшов. накульгуючи, з воріт Ефелю, щоби наздогнати інших на довгій стежині, що вела вниз, до західних кордонів Бретілу.

Розділ XVIІ

Смерть Ґлаурунґа

І нарешті, саме тоді, коли над землею запанувала цілковита темрява, Турамбар і його супутники дісталися до Кабед-ен-Арасу і зраділи, почувши гучний шум вод; бо він хоч і віщував небезпеку в пониззі, перекривав усі інші звуки. Тоді Дорлас відвів їх трохи вбік, південніше, і вони розколиною спустилися до підніжжя скелі; але там серце його здригнулось, адже з ріки виступало багато брил і великих валунів, а довкола них, мовби скрегочучи зубами, вирувала вода.

— Це шлях до вірної смерті, — сказав Дорлас.

— Це єдиний шлях — до смерті або до життя, — мовив Турамбар, — і зволікання не додасть нам упевненості. Тож ходіть за мною!

І першим продовжив путь, і завдяки спритності, чи зухвальству, чи велінню долі таки перейшов потік, і обернувся у глухій темряві, щоби подивитися, хто йде слідом за ним. Обіч нього з'явилася темна постать.

— Дорласе? — сказав Турамбар.

— Ні, це я, — відказав Гунтор. — Гадаю, Дорласові не вдалося переправитися. Бо можна любити війну, та водночас боятися багатьох речей. Напевно, він сидить на березі й тремтить; тож нехай посоромиться слів, які він сказав моєму родичеві.

Потому Турамбар і Гунтор трохи перепочили, проте, намокнувши під час переправи, швидко змерзли на нічному повітрі й подались уздовж потоку шукати дорогу на північ, до Ґлаурунґового пристановища. Глибока ущелина ставала дедалі темнішою та вужчою; пробираючись навпомацки, вони бачили вгорі мерехтіння, схоже на грань, і чули, як крізь чуйний сон гарчить Великий Черв. Тоді почали шукати способу вилізти нагору, щоби найблизитися під прикриттям стрімкого берега; це була їх єдина надія дістатися до ворога непоміченими. Проте з кожним кроком сморід ставав дедалі нестерпнішим, тому в обох паморочилися голови, і, деручись угору, зухвальці зісковзували, хапалися за коріння дерев і блювали, страждання змусило їх забути про всі страхи, крім одного — зірватись у пащу Тейґліну.

Тоді Турамбар сказав Гунторові:

— Ми витрачаємо безплідно сили, яких і без того вже мало. Доки не дізнаємося напевне, де переправлятиметься дракон, лізти вгору намарно.

— Та, коли дізнаємося, — мовив Гунтор, — нам не стане часу видертися з провалля.

— Правду кажеш, — промовив Турамбар. — Однак, якщо в усьому покладаєшся на випадок, то мусиш йому вірити.

Тож вони зупинились і стали дожидати, спостерігаючи з темної ущелини, як далеко вгорі блідою смугою неба скрадалася біла зоря; тоді Турамбар поволі занурився у сон, у якому неймовірним зусиллям хотів учепитися за щось, а чорний приплив усе-таки засмоктував і роз'їдав частини його тіла.

Раптом пролунав розкотистий звук, стіни провалля задвигтіли й відлунили. турамбар пробудився і сказав Гунторові:

— Він ворушиться. Настав урочий час. Встромляй лезо якомога глибше, адже нині двоє мусять ударити за трьох!

За цим Ґлаурунґ розпочав наступ на Бретіл; і все відбувалося майже так, як і сподівався Турамбар. Бо на ту пору дракон уже поволі підповзав до краю скелі, не звертаючи вбік, а готуючись перестрибнути через провалля передніми лапами, а потім підтягнути основну частину тулуба. Страх ішов разом із ним, адже переправа почалася не просто над головами засідників, а трохи північніше; і спостерігачі внизу бачили на тлі зірок велетенські обриси драконової голови та розтулені щелепи зі сімома полум'яними язиками. Тоді