Читати книгу - "Три листки за вікном"

Велелітні птиці, листа мені принесіте,

Юж я невеселий, тугу жовтую зніміте,

Цей світ, світ зелений, в білу павутину вбрався,

Куди не гляну я, скрізь сам – ах, сам! – потерявся.

Ах, гложе мя, гложе печа-печаль чорно-біла,

Бо ж голубка моя мене бачить не схотіла…

В'юцка втерла сльозу.

– Отак завжди, – сказала вона до мене. – Прийдуть, розжалоблять! Забуваю їм і борги… Скільки ви мені винні, пане дяче, чи хоч знаєте?

Дяк у цей час приклав чарку до вуст, заплющив очі і смоктав. Немов не чув недоречного В'юцчиного запитання, а може, й справді слідував Барановичеву віршу про кварту: до обох речей був мастак.

– Розповім вам притчу, – мовив він. – Про те, від чого назва горілки постала. Жив на світі принц Ка…

– Я знаю цю притчу, – сказав я з усмішкою. – Згорів од проклятої горілки той Ка…

– Ну, коли знаєте, то пані В'юнка знає також. Може, пива?

– А чого ж, – сказав я. – І в мене немала спрага.

– А у вас чого? – поставив супроти мене круглі очі.

– Хто його зна? – сказав я й засміявся. – Тут у вас такий дивний спокій!

– Сірий спокій, пане канцеляристе! – вигукнув дяк. В'юцка тим часом принесла пиво.

– Таки сірий, – сказав я. – А може, рудувато-сірий!

– Він скоро засне, – сказала В'юцка. – А ви, пане канцеляристе, заплатите мені чи в борг?

– Нічого не беру в борг, – сказав я й поклав на дошки столу належні за пригощання гроші.

– Та я вас не жену в шию, – засміялася В'юцка. – Скільки приходить до мене вашого брата без шеляга за душею…

Тільки тепер я помітив, що в хаті почали плестися сутінки. Синій дим заповнив покій і все в ньому. Здалося, віддалився й завмер у просторі зовсім сонний дяк – тримався рукою за стіл й поводив головою; віддалилась і В'юцка, – світ покрився таємничою прозорою пеленою. Я задихнувся, така гарна вона була в тому м'якому димі. «Чому не знав я її раніше?» – подумалося мені. Дивився не відриваючи очей, і вона, здається, також не залишалася до мене байдужа.

– Вже й сутеніє, – прожебонів дяк, голосно позіхаючи. – Чи, може, мені в очах сутениться?

– Сутеніє, й вам у очах сутениться, пане дяче, – відказала В'юцка.

– То я тут у вас трошки передрімаю, – мовив Стефан і почав умощуватися на лаві…

В'юцка встала, хитнувши одежами, і я затремтів, сколихнутий могутнім потягом до цієї жінки. Вся вона в цьому сивому димі запломеніла, тисячами невидимих променів тепла струміло від неї, і я встав і собі, безсилий їх збороти. Знову мені здалося, що вона – як ті червонувато-сині рудівські поля. Були набряклі, вабили до себе й чатували безліччю магнетичних очей. Незвідь-чому видалося мені, що той убитий, якого знайшли на тих полях, відчував перед цим те ж саме. Також сидів у цій корчмі і дивився на В'юцку. Саме так і почалася його смерть, подумалося мені, і це була несамовита думка. Однак я не міг з тим змагатися: гаряча хвиля заплеснула мене всього: що воно і звідки? Хто вона, ця жінка, котра хоче повести й мене в глибину рудуватого мороку, і що це діється в ньому з нами?

– Де це ви, пане канцеляристе? – почув я глибокий і насмішкуватий голос. – Чи, може, боїтеся?

12

Але я не боявся. Пішов у широко розчинені двері, звідки пролунав голос і де мала бути В'юцка. Немов виходив на порожню дорогу, яка засвітилася померхлою червінню і потяглася аж під небо. Ступав по тій дорозі, і ноги мої збивали куряву. Ковтав її й мимоволі напивався пломеню.

Було порожньо. Ніде ні дерева, ні бадилини, тільки розпечена земля, що гнулася під моїми ногами, наче луб'яна. Відтак запав я у червоний морок. Ліг на землю й обійняв її. Хотів напитися, але рот мені забила курява. Ставав часткою цієї землі, та й був нею.

І мене обпекло: дививсь у широко розплющені переді мною очі В'юцки, вглядався, як вдивляються у скло, і бачив перед собою голі рудівські поля. Знав, що можу померти, коли надто довго розглядатиму їх, через це заплющився. Піді мною захилиталися червонясті хвилі, в які потрапив, – був наче корабель між них. Плив без вітрил та щогол назустріч долі. Біль відчув і піднесення, тож знову розплющився, щоб подивитись у широко розверсті перед собою очі. Там, глибоко, на самому краю рудівських полів, біля рову, неподалець самотньої хати, я помітив білу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу, біле спотворене тіло. Я наближав його до себе силою волі, і він таки відірвався від землі. Плив і плив, і я раптом скрикнув: переді мною постало обличчя двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його було заплющено, а над бровами й біля волосся запеклася кров…

– Добре вам було? – спитала В'юцка, цілуючи мене в вуста.

Я лежав навзнак і дивився. Стелі наді мною не було, і я мовчки рахував міріади зірок, що сяяли й блимотіли. Сірий спокій увіходив у мої груди й розпливався по них, наче туман. Я був наповнений тим туманом і ставав невагомий. От-от мав відірватися від землі, але до мене доторкнулася гаряча рука.

– Не спіть, – зашепотіли біля мого вуха палкі вуста. – Не спіть, бо мені тужно сьогодні…

13

Вранці В'юцки біля мене не було, і я ледве зліз з полу. Ступив у двері й побачив за столом дячка Стефана, котрий моторно посилав до рота ще паркі вареники.

– Доброго вам ранку, пане канцеляристо, – сказав бадьоро Савич. – Чи не болить вам голова?

– Вгадали.

– Тоді випийте пива й закусіть варениками. Вони гідні найпишнішої оди. Один мій приятель, пиворіз, вибачайте на слові, котрий живе у славетному Коропі, склав був кант у славу вареників. Його й досі співають по школах.

Я випив кухоль й поклав до рота вареника. Але він не видався мені смачним. Тоді я залишив на столі гроші й вийшов на вулицю.

Назустріч мені виступила В'юцка з повними відрами, причепленими до коромисла. Йшла, похитуючи тілом, і світила до мене лукавою усмішкою. Я відповів на ту усмішку, але подумав мимохіть про ту жінку, котру бачив був через вікно. Постав переді мною її образ: юне, прегарне обличчя,