Читати книгу - "Три листки за вікном"

провісниця; через це й думав я в цей момент саме про В'юцку, поновлюючи в собі її образ, адже вона, окрім дячка, також не тримала в собі сірого спокою. Душа мені від того дивно порожніла, і я мимоволі починав прагнути зцілення, хай і тимчасового, – розмови з Савичем тільки відволікали мене. Можливо, і мій новий приятель відчував те ж таки, бо мовчав цілу дорогу, доки йшли ми до В'юцчиної оселі, і дивився смутно на порожню дорогу, по якій ганяли одна за одною дві собаки: чорна й біла. Вони наче проводили нас – бігли все попереду, навіть поглядали в наш бік, а водночас жирували. Підбігали, й перекидали одне одного, і вдавали, що кусають… Дихали на нас, видні в проміжку між хатами, рудівські поля. Засівали нас неспокоєм, супроти якого годі встояти – прочувалася причаєна таємниця. Ми пришвидшували мимоволі ходу, і двоє собак, що ганяли перед нами, пришвидшували біг і собі. Земля під ногами була вогка, але до кінця не промокла, через це і ми, й собаки знімали над вулицею рудуватий порох. Покривав нас, наповнював і просівався крізь шкіру – завтра, можливо, дивно буде згадати цей настрій.

11

– Я знала, що ви прийдете, – сказала В'юцка, відчиняючи двері.

Зараз вона не була так виставне одягнена – в простій запасці і вишиваній сорочці. На голові – буденний очіпок, але це не поменшувало її привабливості. Я дивився на жінку на повні очі: щось радісне й гарне вливалось мені в груди, і не мав я сили з тим упоратися.

– А по чому пізнали? – спитав солоденько Савич, і я здивувався з того голосу: улесливого й покірного водночас.

– А по тому, що ви, пане дяче, мали злякатися моєї нахвалки і принести мені борг, – немилосердно відрізала В'юцка.

Дяк начебто змалів, похнюпився й почервонів.

– Так приємно вам, В'юцко, мені допікати? – спитав зовсім тихо. – Я прийшов до вас не з тої причини, самі здорові це знати… Мене запрошено, як гостя, і не я маю платити, а милостивий пан канцеляриста.

Тільки тепер вона помітила мене. Стояли ми в простій хаті, серед якої – довгий стіл з двома рядами лав по боках, недавно його й вимито, бо світив вологим жовтим деревом. Ми тримали погляди зіткнутими довше, ніж належалося, бо ні я, ні В'юцка не хотіли поступитися. І доки дивилися ми отак, її вогонь нестримним потоком вливавсь у мене. Я ж був не з плохих і здатний послати у відповідь вогонь так само палкий; зрештою В'юцчині повіки затремтіли, вона зітхнула й відвела очі. Тоді пішла, тримаючи в руках віхоть, у далекий куток, але там не знайшла для себе роботи. Тож повернулася різко, і я уздрів холодну, розважливу жінку, неприступну й далеку.

– Цього разу я вам вибачу, пане Дяче, – сказала зимно, – і то тільки з пошани до пана канцеляристи…

Дячок уже сидів за столом і пригладжував рукою вуса й бороду, в той час, як обличчя його всміхалось і палахкотіло.

– Завше були до мене милосердні, пані В'юцко, – сказав підхлібне.

Але В'юцка не відповіла, а статечно попливла до сусіднього покою.

– Коли відпозичу вам свою книжицю, – сказав мені Савич, – прочитаєте там пісні, які я склав на честь цієї жінки. Одна із них має строчкогранення: «В'юцка», а друга:

«В'юцко мила моя». Я витримав їх у строї світових пісень, тобто не дбав про правильний силабічний вірш: так воно прикладніше співається. Я сам склав мелодію і співаю, коли мені важко на серці…

Дяк сидів переді мною несподівано помолоділий, зараз я не дав би йому й сорока.

– Скільки вам літ, пане дяче? – спитав тихцем.

– Що там балакати про мої роки? – відказав смутно дяк. – Роки вимірюються, як у дерева: накладеними на душу смужками наших нещасть.

– Пан дяк уважають себе молодим, – сказала, заходячи із штофом, В'юцка. – Насправді пан дяк – як трухляве дерево, де вже нема смужок. Боюся, що сьогодні-завтра мені доведеться збирати його порох замість грошей, що він їх мені винен.

Дяк зворушено подивився на В'юцку.

– Я завжди був впевнений, що ви до мене добре ставитеся, В'юцко, – сказав ніжно.

Вона засміялася високим сміхом і звела гордо голову.

– Сідайте з нами, В'юцко, – сказав я. – Буде нам веселіше.

– Хочете розпитатись про вбитого? – спитала вона занозисто.

– Про вбитого вивідує пан наказний сотник, – сказав я, невідривно дивлячись на В'юцку і приймаючи в себе її нестримний вогонь. – Моє діло зарисувати.

– Як і в пана дяка, який складає вірші й приносить їх мені…

Ми обоє зніяковіли, адже були биті однією пристрастю. І він і я мали заповітні книжиці й уписували в них усе, що зустрічали цікавого: вірші, свої й чужі, оповіді, легенди й історії. Дехто з нашого брата, запаленого пристрастю до писання, вершить літописні повіствування, як, приміром, старий Самійло Величко, в якого я був колись хлопцем у науці. Тільки Самійло був із тих великих, до яких не підступишся, ми ж із дяком Стефаном простіші – думки й помисли в нас, здається, земні. Та й самі ми земні, раз притягло нас у цей підвечірок таки до В'юцки. Вона ж – наче ота рудівська земля, манила й притягала. Дивлячись на неї, обпікався погляд, куди б не потрапляв: на обличчя, шию, груди чи руки. Здавалося, торкнися її – і спалахне, як сніп, високим та гарячим полум'ям, який спопелить заодно й палія. Ми із Стефаном хотіли бути такими паліями, тільки надії у Стефана було, здається, мало. Я знав це, бачив-бо його чисті, як джерельця, й напрочуд смутні очі. Він поблід, і в ньому почав проступати той колишній чоловік, котрий був і хлопцем колись, і юнаком. Я не міг заперечити: був він гарний, цей славний Стефан Савич, і на В'юцчиному місці я поставився б до нього милостивіше. Але жіночий дух не витримує відданої покірливості, побіч неї він гасне.

Я ж був інакший. Готовий і сам стати снопом, який спалахує: два вогні, які скрешуються, дві вільні стихії, чи не забагато?

В цей час дяк заспівав. Такого голосу я давно не чув. Високий і чистий, з ніжним, ледь-ледь тремтливим тембром, з солодкою тугою, від якої гарячіше гуляє в тілі кров. Мені завжди уявлялося, що саме таким голосом мав співати мій дід, Ілля Турчиновський, про голос якого немало вдома оповідали. Співав пісню, слова й мелодію якої склав сам, і це була, здається, саме та пісня, що її позначено В'юцчиним іменем. Шинкарка споважніла і слухала з великою увагою, певно,