Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

— Тихше, товаришу, тихше… — вахтерка, яка зовсім не очікувала такої бурхливої реакції від старого, з переляку ухопилася за телефон і почала нервово натискати кнопки. Але той не вгамувався:

— Зовсім вже отетеріли падлюки! Роблять, що хочуть! Мене — народного артиста Союзу — у театр, у якому я майже п'ятдесят років пропрацював, не пускають! — мовби шукаючи підтримки, патетично звертався він до жлобків, що, втягнувши голови у плечі, тулилися одне до одного на канапі та ніяково морщили носи.

— Алло, Теодоре Валентиновичу, тут прийшов якийсь артист, у якого немає перепустки…

— Я тобі, сучка, не артист, я тобі Народний Артист, зрозуміла? — визвірився на неї Сергій Петрович, піднімаючи угору колись сталевий свій кулак.

— Тихше, товаришу, тихше, зараз прийде начальник охорони й усе з'ясує. Я що? Я людина маленька. Мені дали наказ — без перепусток не пускати, я й не пускаю. І не треба на мене кричати. Матюкатися ще… Ні, ну нормально! — перехопила вахтерша ініціативу у сварці і теж почала звертатися до жлобків: — Хіба я його знаю? Я ж його вперше бачу! То чого я його маю в театр без перепустки пускати? Ні, ну правильно?

— А ти озирнись, сліпоока! Подивись на плакат за своєю спиною! — Сергій Петрович махнув рукою вбік стіни, де висів плакат із фотографіями артистів усієї трупи. — Знайди там фотографію Протасова Сергія Петровича й почитай, хто я! Почитай!

— Та не буду я нічого читати… У мене тиждень тому теж один такий без перепустки прийшов, каже: «Он подивіться на мою фотографію, я — артист». Ага, артист, якого вже рік, як з театру турнули, а він все на стіні висить. До дружків своїх собутильників ішов. Так я потім від начальства такого прочухана отримала, що не дай, Боже! — тим часом з-за скляних дверей м'яко так з'явився круглий рум'яний чоловік років п'ятдесяти з гаком, і вахтерка вже продовжила до нього: — От, Теодоре Валентиновичу, мужчина лається, обзивається матюками, рветься у театр без перепустки, а я його не пускаю…

— Добрий вечір, — лагідно привітався із артистом начальник охорони і, застережливо піднявши палець, проказав: — Зараз, одну секундочку. А ви до Миколи Васильовича? — звернувся він тим часом до жлобів на канапі, і ті ствердно кивнули головами. — Ну, то проходьте, — потім потиснувши Сергію Петровичу руку запитав: — То ви, певне, на виставу?

Рука у начальника була м'яка й волога, як медуза.

— Так, я на виставу! — нервово хитнув головою старий, рішуче розстібуючи пальто. — А де Володимир Іванович?

— Який Володимир Іванович? — здивовано спитав начальник охорони, насупивши брови.

— Ну, начальник охорони Володимир Іванович!

— А-а-а-а, — протягнув той і, з жалем чмокнувши губами, опустив голову вниз. — Помер Володимир Іванович.

— Як помер!?

— Отак, помер, — ніяково знизав плечима начальник охорони. — Щось там посварився з начальством, сів у курильному холі на канапу, запалив цигарку, затягнувся і втратив свідомість. Як приїхала швидка, то він вже й не дихав. Широкий інфаркт.

— Боже, який жах… — видихнув Сергій Петрович і відчув, як у нього підкошуються коліна. — Це ж скільки йому було?

— Шістдесят два…

— Пацан, зовсім пацан… Майже на двадцять років від мене молодший…

— Та ви не нервуйте, не нервуйте, от сядьте на канапу, розкажіть, що сталося?

Перестрибуючи з думки на думку Сергій Петрович розповів усю історію з вахтеркою, з перепусткою, ввернув кілька фактів з історії, власної біографії, безперервно нарікаючи: «Ех, Володимире Івановичу, як же ж так!», закінчив свою розповідь фразою:

— Негарно все це якось. Негарно!

— А ви не хвилюйтеся так! Ми все владнаємо. Наталю Сергіївно, — звернувся він до вахтерки. — Пропустіть Сергія Петровича до театру.

Коли ж старий зник за скляними дверима, начальник охорони тихенько так, запопадливо озирнувшись по боках, проказав вахтерці:

— Чуєш, Наталко, ти його більше в театр не пускай, як би там не рвався, і по зміні те саме перекажи. Зарізович наказав йому посвідчення не видавати, бо його з трупи вичистили. Мали б попередити? Але чого він приперся, чорт його знає?

— Ну да, і матюкається ще, кричить…

— Що ти хочеш, стара гвардія! Нас ще з тобою переживе… — пожартував начальник охорони.

— Та тю на вас! — тюкнула на нього вахтерка, і обоє загадково чомусь посміхнулися.

Важко опустившись у холі на диван для куріння, Сергій Петрович відклав капелюха і, розмотуючи однією рукою кашне, іншою видобув з кишені табакерку і поклав поруч. Намагаючись привести розбурхані почуття до ладу, він кілька раз глибоко вдихнув, щоразу поминаючи померлого товариша: «Ай, Володимире Івановичу, Володимире Івановичу! Світла тобі пам'ять. Земля тобі пухом!». Потім, роздивляючись дивани в холі, ніби відшукуючи той, на якому міг померти його друг, витяг з табакерки бурштинового мундштука й «закурив».

З тої самої пори, коли десь років двадцять тому він пережив інфаркт, Сергій Петрович не палив. Проте інколи хотілося так, що було не сила терпіти. І аби обманути згубну звичку, народний артист вдавався до симуляції, посмоктуючи старий прокіпчений мундштук. На стінах висіли портрети Станіславського й Немировича-Данченка. Сергій Петрович знав обох ще за життя. У 1935–1936 роках він відвідував лекції Станіславського в оперно-драматичній студії при МХТ, хоча сам вже працював у Камерному театрі. А коли пару років тому онука прочитала йому вголос кілька глав із «Театрального роману» Булгакова, то Сергій Петрович досить чітко впізнав саме того Станіславського, якого пам'ятав: людину, що панічно боялася нежитю, повсякчас закутуючи ноги в плед, в оточенні цілої зграї якихось дармоїдів, що записували за ним кожне слово. Розмовляв Станіславський на заняттях тихо, проте вже коли вирішував «дати голос», то давав з таким азартом та міццю, що ховайся! Пам'ятав Сергій Петрович і Булгакова — худорлявого, висмоктаного якимись хворобами чоловіка у костюмі-трійці, із зачесаним назад рідким волоссям, якого, відверто кажучи, і бачив усього кілька разів на ювілейних виставах «Днів Турбіних» і якого недолюблював: «Та хто він такий, цей Булгаков? Дрібнобуржуазний, міщанський писака — співець білогвардійської шушери. Не рівня Маяковському, Шолохову чи Твардовському. І як його не розстріляли, я й досі дивуюся?».

Як не дивно, ті далекі часи Степан Петрович пам'ятав набагато краще, ніж часи теперішні. Пам'ятав Кніппер-Чехову, Москвіна, Яхонтова — це було ще до війни. Пам'ятав Шульженко, Райкіна, Тарапуньку і Штепселя, з якими працював у концертній бригаді, і які по війні затягли його,