Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

молодого артиста, до Києва. Пам'ятав Утьосова та Бернеса, з якими листувався особисто й разом відпочивав у санаторії «Актор» у Місхорі. Він у подробицях пам'ятав обличчя й навіть сукні дівчат, які дарували йому квіти, коли він у 50-му році отримав Сталінську премію за роль Щорса в однойменній виставі. Він, улюбленець київської публіки, грав Чацького, Арбеніна, Гамлета, Дон-Жуана… Спогади про бузкове море та дніпровські розливи, про гуляння по Володимирській гірці і Першотравневі демонстрації, які неодмінно кінчалися акторськими пиятиками на квартирі у Корнійчука, все це рясною хвилею прокотилося за одну мить перед очима старого актора і трохи вгомонило розбурхане сваркою серце. Посмоктуючи мундштук, Сергій Петрович, ще кілька разів глибоко «затягнувся» удаваним димом, зітхнув і, покректуючи, повільно й важко піднявся з дивана та побрів у свою гримерку.

Гримерку Сергій Петрович любив тихою, ніжною любов'ю. Над його столиком висів парадний портрет Юрія Лаврова — людини, яка запросила його до театру і, зрештою, відіграла найбільшу роль у творчій біографії. Ось уже майже п'ятдесят років від кінця війни поруч із столиком стояло незмінне антикварне крісло з оксамитовою, трохи протертою оббивкою темно-синього кольору, де знизу сидіння чорною олійною фарбою було виведено «ПРОТАСОВ», а на самому столику стояла ніжна фарфорова вазочка із букетиком штучних незабудок, яку йому років тридцять тому подарували дівчата-студентки, у яких він викладав акторську майстерність. На вазочці було вигравіювано: «Шановному і неперевершеному Сергію Петровичу Протасову від його студенток Ади Роговцевої та Наталки Степанчук в день прем'єри!». Якої саме прем'єри — Сергій Петрович не пам'ятав, але вазочку дуже любив, бо Адочка Роговцева була однією з улюблених його студенток.

Сергій Петрович роздягнувся і, коли вішав речі на металеву вішалку, почув за спиною якийсь рух. Озирнувшись, Сергій Петрович побачив, як з дивану посеред гримерної схоплюється у робочому халаті геть заспаний і зачуханий Санька-костюмер і, прибираючи зі столу рештки нехитрої їжі, бурмоче під ніс: «Ви теє… вибачте, я тут трошки цеє… вирішив відпочити, бо вранішня репетиція закінчилася пізно… і я додому вже не встигав… і я тут цеє… вирішив тут трошки теє…»

— Теє, цеє… — суворо передражнив його Сергій Петрович. — Ану збирай свою ковбасу і шуруй звідси, бо сам знаєш, я не люблю, коли гримерки перетворюють на казна-що.

— Та я знаю, вибачте, я ж не теє…

Санька-костюмер — худенький, сутулий чоловік-хлопчик, який, хоч і мав уже під сорок, але був такий беззахисний та благий, що не образити його було гріх, тим більше, що сам на це наривався. Він завжди ходив наче винуватий, трохи схиливши голову набік, і Сергій Петрович навіть зрадів, що може вихлюпнути залишки гніву після сварки на цього театрального блаженного.

— Давай, давай! Швиденько звідси… — підганяв артист Саньку, суворо стежачи, як той прибирав рештки батона, лікарської ковбаси та порожню пляшку кефіру. Аж раптом погляд Сергія Петровича наштовхнувся на звичайний совдепівський стілець, що замість розкішного дореволюційного крісла стояв біля його гримувального столика.

— А це що таке?

— Де? — налякано озвався Санька.

— А оце! — вказуючи рукою на стілець, гримнув Сергій Петрович.

— А то я не знаю? — хворобливо-ніяково затрусив головою Санька. — То цеє… десь ще тижні два-три тому по театру вийшов наказ про теє… щоб усі антикварні речі з гримерок позабирали у цей, як його… декораційний цех, а замість них поставили ції, ну коротше… типові меблі…

— А вазочка де? — аж задихнувся від гніву Сергій Петрович, не побачивши на звичному місті вазочки з незабудками.

— А я то не знаю, не бачив її цеє… давно вже теє… не бачив… — Санька боком так, боком почав просуватися до дверей в той час, як Сергій Петрович кинувся до столика і рвучко почав нишпорити шухлядами.

— А де мій грим? Де мої ролі? Де мої журнали? Де мої шкарпетки? Де мій одеколон? — раз у раз вигукував він, натрапляючи у шухлядах на абсолютну порожнечу.

— Не знаю я, не знаю, спитайте цеє… в режуправлінні, то вони теє… якось міняли місця у гримерках… то, може, вони знають… — Санька, нарешті діставшись дверей, хутко за ними зник, і Сергій Петрович лишився в гримерці сам на сам зі своїм спустошеним столиком, над яким з усього «акторського багатства» лишився тільки портрет Лаврова на стіні.

— Це що ж таке коїться? — у розпачі сплескуючи руками, звернувся він до портрету. — Це, що ж таке коїться, Юрію Кириловичу? Де ж совість у людей? Все вибрали, нічого не лишили і не сповістили жодним словом… Знаю я ці нові порядки. Знаю я, куди вони крісло моє умикнули! Щоб продати! Антикваріат нині дорогий! Ну, нічого, я їм влаштую веселе життя! Я на них в прокуратуру! Лишилися ще люди… Ой! — в цьому місці Сергій Петрович схопився рукою за серце і, відступивши назад, подався, подався й повалився спиною на диван.

У грудях забилася, затріпотіла сполохана канарка, а потім почав розливатися той уже знайомий, чорний і підступний страх, який наморочив розум і забивав подих. Зсудомлено нишпорячи у внутрішній кишені піджака, він намацав нітрогліцерин і, перш ніж на якусь хвилину знепритомніти, встиг таки кинути у рот пігулку. Хвилин за п'ять перед очима почало розвиднюватися, дихання потроху стабілізувалося, страх поволі відступив, але залишився натомість у грудях підступний, колючий біль. Негарний якийсь біль. Незнайомий.

— Ну, покидьки, я вам цього просто так не залишу, — крізь зуби процідив Сергій Петрович і, ще деякий час посидівши, повільно-повільно підвівся з дивана й рушив до дверей.

Він довго йшов коридором, тримаючись за стіну і намагаючись привести до пуття розбурхане серцебиття. Благо, що на його шляху ніхто не зустрівся, бо більшість акторів так рано до вистави в театр не приходила, а йому менш за все хотілося, щоб колеги бачили його у такому «розібраному» стані. В кінці коридору на Сергія Петровича чекали сходи нагору, які він подолав, міцно стиснувши зуби і, перш ніж штовхнути двері з синьою скляною табличкою «режисерське управління», хвилину стояв, спершись об лутку, й збирався думками. Тим часом з-за дверей чулося два голоси.

— Справжній театр — це чистої води метафізика, — басив чоловічий тембр, — артисти впускають в себе демонів гри й дозволяють їм оволодівати своїм тілом, тим самим даруючи їм життя. Й чим талановитіший артист, тим більше він ладен віддавати себе демону, який веде його по ролі. Адже недарма артистів в усі часи ховали за стіною цвинтаря й не відспівували у храмах. Бо лицедійство — це, за великим рахунком, гріх!

— А я так не вважаю, — не погоджувався голос жіночий, — актор — це як дзеркало для