Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

— До речі, ти знаєш, що на Укртелефільмі запускають перший український серіал про Роксолану? — питає Микола.

— Так, я щось чув…

— От тобі іще один український феномен… Жіноче уособлення Франції — діва-лицар Жанна Д'Арк, що розбила англійців. А у вас Роксолана, що лягла під султана. Я тобі так скажу, Роксолана — це печальний символ України, котра лягала під кожного, хто приходив на її землю, і змушувала закохуватися в своє розкішне тіло, з яким так не хочеться розставатися загарбнику тієї краси. — Потому Микола робить невеличку паузу і додає: — Я вже був на пробах, і мене затвердили на роль візира Осман-Паші, а молоду Сумську на роль Роксолани. Раджу і тобі піти, непогано платять…

— Піду, обов'язково піду! — хитаю я головою, дивлячись кудись убік, бо сльози ледь не ллються у мене з очей від раптового приступу якоїсь чи то образи, чи то туги, чи то ще чогось суто українського, яке рве душу на шмаття.

— Піду візьму собі ще коньяку! — кажу я, піднімаючись з лави.

— Не перебирай — ввечері вистава, — застерігає мене Микола.

— Я в порядку, — відказую й пензлюю за коньяком.

День поволі закінчується, переходячи в легкі вечірні присмерки. Мутна мряка накриває все місто й заповзає мені в душу. Мутна мряка в поглядах і думках людей, які мене оточують. Мутна мряка, здається, нависла над усією моєю країною. Муть усюди. Так і підмиває сказати: «Мутний усюди!».

Я беру коньяк і мені здається, що у склянці — мутна мряка. Я повертаюся до Миколи і сідаю поруч. Микола мовчки курить. Мовчу і я. Доба триває…

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ВЕЧІР

Глава перша

СТАРА ГВАРДІЯ

Народний артист СРСР, лауреат Сталінської і двох державних премій України імені Т. Г. Шевченка, ветеран ВВВ, почесний громадянин міста-побратима Кракова і многая, многая, многая… Сергій Петрович Протасов, за давньою звичкою, прийшов до театру за дві години до вистави. Він був послідовником цієї звички все своє життя, незалежно від того, мав роль маленьку чи велику. У день вистави, рівно о 17. 00 його завжди можна було бачити біля службового входу. Перш ніж зайти усередину, він довго й ретельно витирав ноги об металеву решітку, вмонтовану в асфальт біля дверей, проте, коли сьогодні він хотів виконати цей звичний ритуал, решітки під ногами не виявилося. Натомість біля входу розливалася сіра пляма нової штучної бруківки, якою нещодавно вимостили весь Хрещатик та прилеглі вулиці. Києвом ходили чутки, що буцім новий мер має невеличкий заводик з виготовлення цієї бруківки й сам собі зробив таке гарне «замовлення», щоб вимостити півміста. Проте Сергій Петрович у ці чутки був непосвячений і востаннє з'являвся у театрі більше місяця тому, бо мав в репертуарі єдину виставу, де виконував роль старого аристократа сера Арчибальда, якого ще в першому акті вбиває злодій. Роль була маленька, усього на кілька реплік, але, як любив казати Протасов, «Нема маленьких ролей, є маленькі артисти!». У цій ролі він собі придумав таке пристосування, як коньячний бокал, з яким він проробляв різні штуки. А коли його наприкінці акту вбивали, то той бокал ефектно випадав з його безживної руки й котився авансценою. Це була його особиста видумка, і він нею дуже дорожив.

Шаркнувши, як завжди, пару разів підошвами по бруківці, Сергій Петрович потягнув на себе двері й зайшов до середини.

— Мої вітання! — проказав за звичкою, знімаючи з голови капелюх і не дивлячись по боках, попрямував до акторського гардеробу, щоб скинути пальто.

Відповіддю йому була тиша. У невеличкому фойє на канапі біля службового телефону сиділа парочка жлобкуватого вигляду молодиків, які прийшли влаштовуватися на роботу підсобними будівничими, а такі люди вітатися не вміють від природи, а вахтерка, що сиділа в своїй загорожі й бачила Сергія Петровича, не привіталася навмисне. Вона була в театрі людиною новою і розуміла, що зараз тут настали непрості часи. Одних людей звільняли, інших наймали, одні люди йшли зі скандалами і ламанням меблів, інші приходили з улесливими поглядами й м'якими рухами. У театрі вже більше року, як помінялася влада, прийшов новий художній керівник, і нова мітла мела так, що аж гай шумів, тому вахтерка взяла собі за правило не вітатися з людьми, яких вона не знала.

Тиша навколо вразила Сергія Петровича, адже краєм ока бачив силует вахтерки на своєму місці й силуети двох молодиків на канапі, однак, списавши цю тишу на свою глухість і підсліпуватість, він рушив до гардероба, і враз за його спиною пролунали слова: «Гардероб не працює!».

— Що? — обернувся до вахтерки старий.

Натомість вахтерка, розважливо відклавши набік газету «Факти», прохекалась і вже твердіше заявила:

— Вєшалкі нет! Гардероб нє работает!

— Пардон, — розвів здивовано руками Степан Петрович, — а де ж роздягатися?

— Тепер артисти та всі працівники роздягаються на робочих місцях…

— А чому гардероб не працює? — обережно запитав він.

— Тому, що його поєднують із буфетом і будуть робити велике артистичне кафе чи ресторан. Гардероб забирають під розширення торгівельних площ.

— Як ви сказали? — з відразою примруживши очі, досить саркастично перепитав Сергій Петрович, а двоє молодиків на канапі пихнули сміхом: от дурний старий не розуміє, що «вєшалкі тут уже нєт!».

— Шо сказала, то сказала, — нагло заявила вахтерка і, знову ухопивши газету, продовжила читати статтю про те, як на Оболоні, поруч з її домом, один хлопець вирізав за 100 доларів цілу родину.

— Послухайте, шановна… — Сергій Петрович рушив до вахтерки з твердим наміром пояснити цій хамці та нахабній дурепі, хто він такий і як до нього слід ставитися, але наштовхнувся животом на щось тверде і, невдало відсахнувшись тулубом, забив собі стегно. Що за чорт!

— Вам що, повилазило? — виперши банькуваті очі, щиро здивувалася вахтерка. — Хіба не бачите — турнікет стоїть?

А й справді, глянувши униз, Сергій Петрович побачив, як у тумані, якусь перепону до входу в театр, якої тут від початку часів не було. Тоді він поліз у кишеню, вийняв звідти футлярчик і вдягнув на ніс золотаві окуляри за модою 60-х років.

— Що за чортівня? — промовив гнівно. — Що, чорт забирай, робиться у театрі? Нащо тут встановили цей паркан?

— Пропуск? — Що?

— Пропуск є? — крижаним тоном спитала вахтерка, не відводячи від старого наглих очей.

— Ах