Читати книгу - "Сходження Ганнібала"

Охоронець покинув свій пост біля воріт і був уже на півдорозі до входу в будинок.

— Неси воду! — всучив йому відро Ганнібал, пробігаючи мимо. — Я принесу шланг!

Він чимдуж пробіг під’їзною доріжкою, якомога швидше в гай. Позаду чулися крики. Вгору пагорбом, до саду. Намацав у темряві дріт: є контакт.

Скинути тиск у компресорі, трохи крутнути газ, клац-клац-клац. Клац! «BMW» прокинувся з гарчанням, і Ганнібал вилетів із кущів, мов гарматний снаряд, далі алеєю між деревами, зачепився глушником об пеньок, з ревінням вирвався на дорогу, обвисла труба волочиться у темряві, висікаючи іскри з бруківки.

Пожежники працювали до глибокої ночі, заливаючи з брандспойтів жарини в підвалі, насичуючи водою кожну щілину Ґрутасового будинку. Ґрутас стояв на краю свого саду, дим і пара здіймалися в небо за його спиною, він дивився в напрямку Парижа.

53

Студентка фельдшерського відділення мала темно-руде волосся і карі очі майже такого самого кольору, як у Ганнібала. Коли в коридорі медичної школи він відступив від фонтанчика, пропускаючи її напитися першою, вона наблизила до нього обличчя й понюхала:

— Коли ти почав палити?

— Я намагаюся кинути.

— У тебе брови обгорілі.

— Не впорався з запальничкою.

— Якщо ти так необачно поводишся з вогнем, тобі не можна куховарити.

Вона лизнула собі пальця і розгладила йому брови.

— Ми з подружкою по кімнаті сьогодні ввечері готуватимемо смаженину з овочами, якщо ти…

— Дякую. Перепрошую, але в мене побачення.

У записці до леді Мурасакі він питав, чи може до неї прийти. Знайшов гліцинію, трохи прив’ялу, що було доречним для вибачення. Її відповіді з запрошенням його в гості акомпанували дві гілочки: пагін мирта з креповою ягідкою та гілочка сосни з крихітною шишкою. Сосну не посилають просто так. Беззастережні, безмежні можливості сосни.

Надії леді Мурасакі на рибника справдилися. Той привіз їй чотири чудових морських їжаки в холодній морській воді прямо з їхньої батьківщини — Бретані. Сусідній м’ясник приготував «солодке м’ясо»,[145] вже вимочене в молоці й спресоване між двома тарілками. Вона зайшла до Фушона по грушевий пиріг, разом купила і сіточку помаранчів.

Затрималася перед флористкою, але в руках уже не було місця для покупок. Ні, Ганнібал напевне принесе квіти.

Ганнібал купив квіти. Тюльпани й лілеї «Касабланка», ще й папороть високо стирчали над заднім сидінням його мотоцикла. Дві молоді жінки, які переходили дорогу на перехресті, сказали йому, що квіти схожі на хвіст півня. Він підморгнув їм, а коли перемінився вогник світлофора, з ревінням і легким серцем помчав далі.

Він поставив мотоцикл у сусідній алеї і з квітами в обіймах повернув за ріг будинку леді Мурасакі. Він чекав, що йому відчинить консьєржка, але натомість із дверей виступив Попіль із двома здоровезними поліцейськими, вони його й схопили. Інспектор взяв із рук у нього квіти.

— Квіти не для вас, — сказав Ганнібал.

— Ви заарештовані, — сказав Попіль. Після того, як на Ганнібала одягли наручники, він засунув квіти йому під пахву.

Інспектор Попіль залишив Ганнібала самого у своєму кабінеті на набережній Орфевр, дав йому посидіти півгодини в атмосфері поліцейського закладу. Повернувшись, він побачив, що Ганнібал закінчує аранжувати квіти в графині з водою на його столі.

— Вам подобається моя композиція? — спитав він інспектора.

Попіль ляснув Ганнібала невеличким гумовим кийком, і той поточився.

— А оце вам подобається? — спитав Попіль.

Більший із двох поліцейських вийшов з-за спини інспектора й навис над Ганнібалом.

— Відповідайте на всі питання: я спитав вас, чи вам подобається це?

— Це чесніше за ваше рукостискання. І кийок принаймні чистий.

Попіль дістав із конверта два сталевих жетони на поворозці.

— Знайдено у вашій кімнаті. Ці двоє були засуджені заочно в Нюрнберзі. Питання: де вони?

— Я не знаю.

— Ви не хочете побачити, як їх повісять? Кат використовує англійський ешафот, але не відриває їм голів. Він попередньо не кип’ятить, не розтягує мотузку. Вони ще потім гойдаються. Це якраз на ваш смак.

— Інспекторе, ви ніколи нічого не зрозумієте про мої смаки.

— Правосуддя нічого не значить для вас, вам важливо вбити їх самому.

— А чим ми відрізняємося, інспекторе? Ви завжди дивитеся, як вони помирають. Такий у вас смак. Чи не могли б ми побалакати удвох? — він дістав із кишені заляпаний кров’ю папірець, загорнутий у целофан. — Тут вам лист від Луї Фера.

Попіль подав поліцейським знак, щоб вийшли з кабінету.

— Коли я зрізав одяг із тіла Луї, то знайшов оцю записку, адресовану вам.

Він прочитав уголос першу фразу: «Інспекторе Попіль, чому ви мучите мене питаннями, на які не відповідаєте сам? Я бачив вас у Ліоні». Далі там є ще.

Ганнібал віддав листа Попілю.

— Можете розгорнути. Папір уже висох і нічим не пахне.

Лист захрустів, коли Попіль його розправляв, темні лусочки обсипалися зі згинів. Закінчивши читати, він так і сидів, тримаючи листа в руці, притиснутій до скроні.

— Хтось із вашої родини встиг вам на прощання помахати з поїзда «чух-чух»? Чи ви в той день регулювали дорожній рух? — спитав Ганнібал.

Попіль опустив руку.

— Ви не хочете робити такого самі, — м’яко продовжив Ганнібал. — Якби я навіть щось знав, навіщо мені розказувати про це вам? Це доречне запитання, інспекторе. А що, як ви забезпечите їх квитками в Аргентину?

Попіль заплющив очі і знову їх розкрив.

— Петен завжди був для мене героєм. Мій батько, мої дядьки, всі вони воювали під його командуванням у Першу світову. Коли він організував новий уряд, він сказав нам: «Підтримуйте порядок, поки ми не викинемо німців геть. Режим Віші врятує Францію». Ми й до того були поліцейськими, це здавалося нам продовженням тієї самої роботи.

— Ви допомагали німцям?

Попіль знизав плечима.

— Я підтримував порядок. Напевне, це їм допомагало. Потім я побачив один з їхніх поїздів. Я дезертирував і розшукав партизанів. Вони не довіряли мені, поки я не вбив гестапівця. Німці тоді розстріляли за нього вісім заручників-селян. У мене було почуття, ніби це я сам їх убив. Що то була за війна? Ми воювали в Нормандії між полями, густо помережаними високими живоплотами, клацали отакими «цвіркунами», щоб розпізнавати своїх.

Він взяв зі свого столу крікет-клікер.[146]

— Ми проводили союзників від морських пляжів у глиб країни, — він двічі клікнув. — Це означало: я друг, не стріляйте. Мені не жаль Дортліха. Але допоможіть мені знайти решту їх. Як ви вистежуєте Ґрутаса?

— Через родичів у