Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Тимуре?..

— ТІКА-А-А-А-А-А-АЙ!!!

На відміну від українця, Лаура не потребувала часу, щоб отямитися від шоку. На щось подібне до того, що щойно сталося, вона очікувала. Француженка крутнулася на місці та прожогом помчала геть. Ріно, який не вірив, що двері надовго затримають переслідувачів, дихав їй у потилицю.

Двері здригалися та тріщали під натиском кількох десятків тіл. За хвилину центральний хол виповнився дзенькотом розбитого скла. Скло було занадто товстим, щоб його розтрощити руками, тож як знаряддя «сутінкові» застосували металеву урну для недопалків і кілька знайдених невідомо де цеглин.

Антоніо Арреола позадкував.

Крізь отвори в склі полізли руки. Нападники обдирали шкіру, розрізали вени, поливали підлогу кров’ю. Ще до того як хтось із «сутінкових» дотягнувся до клямки, двері не витримали. Вони прогнулися досередини — замок із тріском кришив і пропорював білий пластик, — а потім розчахнулися, і кільканадцять тіл, мовби вода крізь прорвану дамбу, ввалилися до холу.

— ОХОРОНА! — істерично зарепетував Арреола.

Звертаючи в залитий монохромним світлом коридор, Лаура Дюпре озирнулася.

— Тоні, тікай!

Тимур пригальмував, схопив Лауру за руку та потягнув за собою. Краєм ока психіатр усе ж помітила, як сім чи вісім істот із закривавленими очима накинулися на огрядного Тоні та збили його з ніг. Нападників було забагато, вони заважали один одному, й Антоніо вдалося вирватись. Він проповз півтора метри, перш ніж кілька чоловіків із другої хвилі «сутінкових», яка ввірвалася до холу відразу за першою, взялися нещадно кремсати його спину, сідниці та ноги підібраними з підлоги уламками скла.

— ОХОРОНА! ОХОРОНА! ОХОР-О-О-НА!!! — останній вигук перейшов у відчайдушний вереск, який швидко урвався: сорокадворічний Леонардо Борха Альвеар, доцент Ґуаякільського університету, напевно, найстарший із тих, хто добіг до Інституту неврології, ввігнав у шию Арреоли тридцятисантиметровий, вигнутий, наче арабський кинджал, уламок дверної шиби.

У ту ж мить психіатрична клініка неначе вибухнула. Замкнені в палатах «сутінкові» завили, загарчали, почали кидатися на стіни та гамселити кулаками у двері.

Тимур, Лаура та Ріно, не озираючись, мчали коридорами психіатричної лікарні. Вони залишили позаду палати, де утримували найагресивніших пацієнтів, прошмигнули через два погано освітлені приміщення із заскленими шафками з ліками й уперлися в сходи, що вели на другий поверх. Перед сходами коридор розгалужувався надвоє.

— Куди? — зазвичай крихітні, глибоко посаджені очі Ріно від страху вибалушилися так, ніби хтось понадував їх ізсередини. Ґевал важко дихав, Лаура тамувала схлипування. З-поза їхніх спин долинало гарчання, нечленороздільні викрики, лемент і зойки заскочених зненацька працівників Інституту. Переслідувачі наближались.

— Сюди! Сюди! — замахав руками українець, побачивши яскраво-зелений знак «SALIDA[59]» над дверима коридору, що вів у східне крило клініки.

Ніхто не сперечався. Рикання «сутінкових» щомиті ставало дужчим. Південноафриканець, українець і француженка рвонули наліво.

Коридор двічі завертав: спочатку — наліво, потім — направо. Через десять метрів після останнього повороту шлях перегороджували двостулкові металопластикові двері. Тимур, який летів першим, помітив під ручкою електронний замок і зрозумів, що двері зачинено.

— О-о-от чорт, — простогнав він, — тут, мабуть, зачи…

Ріно так не думав. Коли Тимур почав гальмувати, очманілий від страху ґевал підхопив українця під руки та, по суті, ним же висадив двері. ЧШР-Р-РАХ! — із гучним тріском стулки розкололися. Бризнули скалки, у Тимура перед очима затанцювали зірочки. Ґевал і колишній програміст ввалилися до слабко освітленого приміщення, яке на відміну від решти клініки востаннє ремонтували в 1980-х. Правою рукою Тимур чіплявся за шию Ріно, ліва — судячи з відчуттів — полетіла кудись разом зі шматками дверей. Понад плечем південноафриканця Тимур дивився на Лауру — бліду, захекану, із набухлими венами на шиї, — однак бачив її мовби крізь метеоритний дощ. В очах рябіло.

Ріно цілих п’ять кроків пробіг із Тимуром на руках і тільки тоді скинув українця на підлогу. «Щоб ти здох», — Тимур застогнав і вигнувся. Після удару об підлогу окремі зірки, що скакали перед очима, спалахнули надновими.

Тим часом нелюдські рохкання та крики не стихали. Переслідувачі затрималися на місці, де коридор розгалужувався, але Тимур утямив, що раніше чи пізніше частина «сутінкових» так чи інакше зверне в ліву галерею. Скривившись, тримаючись рукою за ребра під серцем, він примусив себе підвестися. Лівий бік, яким Ріно «приклав» його до дверей, наливався болем. Плече палало, ніби його прострелили з дробовика.

— Не відставай! — пробігаючи повз, крикнула француженка.

Пересилюючи оніміння, що киселем розливалося по груднині, українець пошкутильгав за велетнем і Лаурою.

Попереду вигулькнули сходи. Ріно, Тимур і Лаура зійшли на півповерху вниз (сходів далі не було) й увірвалися до цілковито темного підсобного приміщення, де зберігали матраци, подушки, комплекти постільної білизни, старі меблі й усякий інший непотріб. Повітря було затхлим і тугим на дотик. «Глухий кут, глухий кут, нас загнали в глухий кут», — ковзка й огидна, як цвіль, хвиля жаху піднялася до горла, ринула в ніздрі, загупала в барабанні перетинки.

— Шукайте вихід, — скомандував ґевал.

Навпомацки, спотикаючись об коробки та стелажі із запиленим мотлохом, Тимур і Лаура посунули до стін. «Глухий кут, глухий кут, глухий кут» — українець не усвідомлював, що вишкіряється в темряву і виставляє руки, підсвідомо наготувавшись відбиватися, якщо хтось із пітьми кинеться на нього. Лаурі було легше: здогадалася підсвічувати собі мобілкою.

— Отам! Дивіться! — психіатр підняла руку з мобільним телефоном.

Тимур повернув голову й у рідкому, наче марля, світлі з екрана телефона побачив непоказні сірі двері з горизонтальною ручкою на всю ширину та продовгувату зелену лампу над ними. Лампочка всередині перегоріла, тому напис «SALIDA de EMERGENCIA»[60] потопав у мороці.

Ріно рвонув до дверей. Тимур кинувся навперейми та гукнув:

— Стій! Ріно, зачекай! — на диво, здоровань спинився. Із напівроззявленим ротом і виряченими очима Ріно Ґроббелаар скидався на переляканого до смерті слона, якого третій день ганяють центром Нью-Йорка та ніяк не можуть приспати, щоб затягти назад до зоопарку. Тимур, усе ще мружачись від метеорів, які в півтемряві підсобного приміщення засяяли ще дужче, підійшов до Лаури. — А що, як там теж «сутінкові»? Що, як вони оточили будівлю?

Ріно Ґроббелаар вишкірився, із шипінням випустив повітря крізь зціплені зуби, після чого інстинктивно відступив від аварійного виходу. Він нічого не сказав. Він просто не знав, що говорити.

Лаура затулила долонями обличчя та скулилася, тамуючи неконтрольоване схлипування.

— Нам тепер кінець? — слова застрягали в горлі.

— Нам не кінець, якщо там… — Тимур знову махнув рукою на двері, — …нікого немає. — Але подумки згодився, що їм, мабуть, таки кінець. «Глухий кут, глухий кут, глухий кут». Їх загнали в пастку, як щурів. Якщо за дверима «сутінкові», вони проживуть не довше за кілька