Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

підвівся й рішуче попрямував до дверей КПП. Узявшись за ручку, він на хвильку затримався. Раптом у животі похололо, а пряма кишка стислася, що було безпосереднім результатом моторошної здогадки, яка розжареною голкою пропорола мозок. А що, як ці двоє втекли з Інституту? Або навіть гірше — раптом вони такі ж, як і ті, що тероризували місто тиждень тому? Тривога швидко розвіялася. Упродовж п’яти діб, що минули, на вулицях не скоєно жодного вбивства — поліція зачистила місто та повністю контролювала ситуацію. Навіть якщо це «сутінкові», Марсело Камачо прикинув, що має достатньо засобів, щоб із ними впоратися: на поясі висіли гумовий кийок, балончик із газом, електрошокер і газовий пістолет. Пістолети охоронцям Інституту видали недавно — у неділю, на третій день після подій Кривавої П’ятниці.

Надавши обличчю якомога грізнішого вигляду, Марсело штовхнув двері та вийшов на ґанок пропускного пункту.

— У вас проблеми зі слухом? Я ска…

У ту ж мить на охоронця накинулися восьмеро чоловіків, які причаїлися в кущах під муром. Його повалили на асфальт, перечавили горло, видушили очі та виламали обидві руки, вщент розірвавши зв’язки на плечових суглобах. Через тридцять секунд Марсело Камачо був мертвий. Коли охоронець припинив смикатись, один із нападників прослизнув до будки та відчинив головні ворота. І тоді, немов за командою, із двох паралельних вуличок, які із заходу вливалися в авеню Педро Менендеса Хілберта, до відкритого проходу в мурі ринули десятки людей із чорними, як ніч, очима.

XХXVII

Вівторок, 20 січня, 10:27 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

Доктор Антоніо Арреола насилу стримував роздратування, яке, неначе кипляча вода з казанка, норовило вихлюпнутися назовні. Цілий ранок згаяв на цих фриків! Він сподівався, що Лаура допоможе зі статтею, підкине кілька хороших ідей, урешті-решт виступить незалежним стороннім спостерігачем, чиє ім’я над заголовком статті підвищить шанси пройти рецензентів у серйозному журналі, а вона привезла йому двох клоунів. Дивлячись просто перед собою, Антоніо впевнено крокував до виходу з клініки.

Слідом за ним, тручи підбите око, яке, після задушливого смороду палати з кривавим написом на стіні, нестерпно засвербіло та засльозилося, марширував Ріно Ґроббелаар. Позаду велетня пліч-о-пліч простували Тимур із Лаурою. Жінка понуро тупилася собі під ноги.

— Отже, що ми маємо, — українець намагався говорити впевнено, та через стогони, що долинали з-за стін, голос зривався і вібрував, — малюнок, який віддалено нагадує одну з ущелин Долини Смерті, а також зроблений кров’ю напис з ім’ям «Тимур» в одній із палат. Ти реально вважаєш, що це щось доводить? Гаразд, для Еквадору моє ім’я справді є рідкісним, та це не… — він замовк, збагнувши, що Лаура його не слухає. Махнув рукою.

Троє чоловіків і жінка ввійшли до центрального холу. Вікна парадного входу були товстими та тонованими до кольору кави з молоком. Це не мало б завадити Ріно, Антоніо чи Тимуру побачити, що коїться на подвір’ї перед дверима клініки, якби не низка нещасливих збігів.

По-перше, місце чергового в скляній будці біля дверей спорожніло — саме в той час він відлучився до туалету.

По-друге, Антоніо Арреола раптово вирішив не проводити Лауру та її напарників до дверей. Еквадорець зупинився посеред холу та сухо проказав:

— На все добре, — він демонстративно не виймав рук із кишень халата, показуючи, що не має настрою тиснути комусь руку на прощання. — Гадаю, ви не заблукаєте і дійдете до воріт без мене.

Ріно Ґроббелаар неприязно глипнув на Арреолу, обійшов психіатра та попрямував до виходу. Тимур, ковзнувши поглядом по схованих у кишенях руках, так само мовчки пішов слідом за Ріно. Лаура, ніяково потупившись, зупинилась перед однокурсником.

— Пробач. Усе вийшло якось… не так, — вона не знала, що говорити. — Сподіваюсь, ти будеш не проти ще одного візиту, якщо раптом ми виявимо…

— Ні, Лауро, — обірвав її Арреола. — Досить.

— Тоні…

— Радий був тебе бачити, Лауро.

По-третє, за п’ять кроків до виходу з клініки в Ріно Ґроббелаара раптово засльозилося праве, непідбите око. Мружачись, шкірячись і нестямно ялозячи пальцями змокрілі очі, він не дивився, куди йде. Здоровань узявся за ручку та штовхнув двері від себе. І тільки після того звів голову і поглянув уперед.

— Господь мій сраний пастир, — голос Ріно стоншився і став писклявим, через що здавалося, що, богохульствуючи, преподобний Ґроббелаар одночасно давиться персиковою кісточкою.

На ґанку клініки, на відстані витягнутої руки від Ріно, стояв чоловік із худою шиєю та вваленими щоками. Схиливши голову, тупився в південноафриканця. Його очі набухли від крові, зіниці неправдоподібно розширилися, а з кутика рота звисала цівка в’язкої білої слини. Чоловік насмішкувато щирився. Ріно Ґроббелаар миттю пригадав 19 серпня 2009 року, коли в одному з відгалужень Долини Смерті він зустрівся із зараженою наноагентами істотою — істотою, яка колись була американцем Віллом Нолландом, — і вперше в житті дізнався, що таке справжній, непереборний і всепоглинаючий страх. Та мить навіки відкарбувалась у його пам’яті. Цього разу все повторилося: у животі забилася поранена пташка, тельбухи почали звиватися та пульсувати, неначе половинки розрізаного лопатою черв’яка. Щоправда, сьогоднішній день усе ж відрізнявся від 19 серпня 2009-го. Тоді Ріно стикнувся з одним Віллом Нолландом. Окрім американця, якого за п’ять днів до того зловили та потягли в пустелю боти, ніяких інших почвар довкола не було. Зате сьогодні за чоловіком із запалими щоками, який, схиливши голову, багатозначно посміхався, стояло ще дві сотні таких самих, як Вілл, ні живих, ні мертвих чоловіків і жінок, які прийшли по Тимурову голову.

— Що там? — запитав українець, визираючи з-за спини Ріно.

Atacama Calling

XХXVIII

Вівторок, 20 січня, 10:31 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

— Що там? — Тимур Коршак визирнув із-за спини Ріно, побачив натовп, що зібрався перед фасадом клініки, й умить усе збагнув. Чоловік отетерів, ноги несамохіть підломилися.

Ріно Ґроббелаар спробував хряпнути дверима, але вилицюватий еквадорець зі схожим на дзьоб загостреним носом кинувся в просвіток. Ґевал добряче припечатав його одвірком — захрускотіли кістки, — та чоловік не відступив. Він готовий був пожертвувати собою, аби не дати преподобному зачинити вхідні двері.

Ріно зорієнтувався та швидко змінив тактику. Несподівано послабив натиск, відпустив двері, а тоді, загарчавши, зацідив дзьобатому ногою під ребра. Від удару еквадорець склався, неначе скинута на землю книга, і корком вилетів із ґанку, заразом поваливши на асфальт кількох «сутінкових». Звільнивши прохід, Ріно захряснув скляні двері та поспіхом зачинив їх ізсередини.

Тимур Коршак нарешті оговтався від потрясіння та кинувся навтьоки. Лаура з таким виглядом, ніби щойно проковтнула шершня, спробувала схопити