Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

— Ні, — Метт хитає головою. — Я так не думаю, він би не поїхав туди без запрошення.

— Чому ні?

— Бо, по-перше, тому що так не робиться. Ніхто не псує вечірку власної дівчини. Це… дурня. Це її остання можливість, поки вона ще не одружена, треба ж бути повним лайном, щоб позбавити її такої можливості.

Міркую. Нічого на те не кажу, чекаючи другого аргументу. Метт глибоко вдихає повітря.

— А по-друге… Власне… вони останнім часом щось не мирилися.

— Що? — одразу відчуваю, що слова вилетіли надто гучно та емоційно, занадто здивовано. Метт налякано підводить очі.

— Послухай, не хочу згущувати фарби, але… Клер не казала?

— Ні… Принаймні… Мені так здається, — прокручую події, намагаюся згадати, про що говорили. Але я знаю Клер. Вона б ніколи не зізналася в проблемі. Фасад повинен завжди сяяти, маска не спадає ніколи. — А що там у них було?

— Не знаю, — він зніяковів. — Я не… Ми про це ніколи серйозно не говорили. Припускаю, банальні передвесільні хвилювання та нерви, як думаєш? Бачив чимало такого за крок до вівтаря — цілком нормальна дівчина перетворюється на одержиме весіллям стерво. Напруженість зростає, сім’ї розвалюються, друзі нервуються. Дріб’язок перетворюється на ворожнечу, і кожен стоїть на своїй позиції.

— Проте чому він приїхав? — нарешті питаю.

— Не знаю. Можу лише припустити… Хтось попросив його приїхати.

— Хтось попросив його? Але, але…

Але хто?

Клер? Ні. Жодних сумнівів. Вона, як ніхто, знала, що для мене означав би його приїзд. У жодному разі вона не мала бажання звести нас під одним дахом хоча б на кілька годин, не кажучи вже про добу. Це закінчилося би моєю втечею чи жахливою сваркою, вона це знала. Саме тому мене не запросили на весілля. Проте це міг зробити хтось інший, а мотив — байдужість чи хтива злість. Варіант, що Клер навмисно мене запросила, щоби зруйнувати власну вечірку, відпадав сам собою. Навіщо це їй?

Фло? Могла вона таке утнути заради сміху? Вона нічого не знала про моє минуле з Джеймсом. Могла те влаштувати, щоб феєрично завершити свої «ідеальні» вихідні. Та й, зрештою, Мелані поїхала. Вільна спальня для двох. Це може пояснити її несподіваний нервовий зрив: не лише винна в розмахуванні зарядженою рушницею, а й у тому, що спланована забава перетворилася на лихо. Але в такому разі вона б знала, що це, скоріш за все, Джеймс підіймається сходами. Чому б вона тоді стріляла з рушниці, навіть якщо припустити, що та була незаряджена? Я бачила її лице й тіло, що ледве трималося на ногах, на краєчку сходів. Вона була непідробно нажахана. Або вона несповна розуму, або найталановитіша акторка з усіх, що довелося бачити.

Міг би це зробити Том? Чи могли чвари з Брюсом змусити його підставити Джеймса? Чи Ніна з її дивним спотвореним почуттям гумору вирішила утнути злий жарт? Але навіщо? Навіщо хтось із них учудив би таке?

Хитаю головою. Це мене доводить до божевілля. Ніхто не запрошував Джеймса. Ніхто. Жодного шансу розіграти вбивство за їхнім сценарієм не було.

— Ти помиляєшся, — звертаюся до тиші. — Ти мусиш помилятися. Найімовірніше, це його рішення. Якщо вони посварилися з Клер, можливо, приїхав, щоб те залагодити, як гадаєш? Він завжди був…

— Трішки йолопом? — запитує Метт і нервово посміюється. — Мабуть, ти маєш рацію. Обачливістю він ніколи не вирізнявся, тобто… — він робить паузу. Я бачу його затиснутий між колінами кулак. — Тобто, він був… — Метт затинається. Знову повисає тиша. Ми обоє думаємо про Джеймса, що живе в наших головах. — Я пам’ятаю, — додає він зрештою. — Пам’ятаю, як якось в університеті він видерся на стіну й одягнув Сантині шапки на всі кам’яні химери. Ідіот, він же міг загинути.

На останньому слові дивлюся на нього й розумію, до чого йдеться. Здригаюся, і перш ніж стримати себе, простягаю руку.

— Мені ліпше піти, — каже Метт. — Сподіваюся, ти скоро одужаєш.

— Усе буде гаразд, — кажу йому. Потім змушую себе додати, оскільки знаю, якщо не скажу це, шкодуватиму. — Ти… ти зможеш прийти знову?

— Повертаюся вранці до Лондона. Проте буде чудово, якщо підтримуватимемо зв’язок.

Біля історії хвороби лежить ручка, він бере її і надряпує номер телефону на придатному для запису клаптику паперового горнятка з-під кави.

— Твоя правда, — Метт обережно ставить горнятко на шафку біля ліжка. — Треба було обрати воду. Щасти, Лео.

— Щасти.

Двері повільно зачиняються за ним, крізь вузьке скляне полотно дверей я бачу, як зникає в коридорі його силует. Так дивно людині, що живе сама й настільки самодостатня, почуватися такою самотньою.

26

Вечеряю, знову стукають у двері. Години для відвідування добігли кінця — табличка на стіні сповіщає пацієнтів та їхні сім’ї: 14:00–16:00 та 19:00–21:00.

Тому Ніна, яка нишком прокрадається в палату, мене справді дивує. Тримає пакунок, пальці притулила до губ.

— Тс-с-с. Пробралася виключно через те, що скористалася перевіреним: Ви що — не знаєте, хто я?

— Знову сказала, що ти родичка Сальми Гайєк?

— Що за дурня! Вона ж навіть не бразилійка.

— І не лікар.

— Твоя правда. У будь-якому разі, я сказала, що одразу назад, тримай, — вона кидає пакунок на ліжко. — Мушу визнати, не «від-кутюр», але тобі й так пощастило, що це не пастельний велюр. Зробила все, що могла.

— Вони прекрасні, — відказую вдячно, порпаючись у незнайомій сірій одежині. — Чесно. Єдине, що важливо — жодних позначок «Власність лікарні» та закрита спина. Щиро, щиро тобі дякую, Ніно.

— Навіть принесла тобі капці, ляпанці, щоправда. Знаю, що іноді твориться в лікарняному душі. Плюс, якщо тебе без попередження випишуть, принаймні буде в чому ходити. У тебе ж шостий, так?

— Насправді п’ятий, проте не хвилюйся. Шостий — просто ідеальний. Ось, — знімаю кардиган і повертаю їй. — Тримай.

— Ой, не переймайся. Нехай побуде в тебе, поки не повернеш свої речі. Гроші потрібні?

Заперечливо хитаю головою, проте вона дістає дві десятки й кидає їх у шафку.

— Зайвими не будуть. Принаймні, як остогидне лікарняна їжа, купиш паніні. Так, все. Мушу йти.

Проте не йде. Стоїть і дивиться вниз на свої короткі квадратні нігті. Знаю, вона хоче щось сказати, але через незвичне хвилювання тримає слова при собі.

— Тоді біжи, — врешті-решт, кажу їй, сподіваючись вивести на розмову. Проте вона прощається й повертається до дверей.

Ніна штовхає двері, зупиняється й обертається.

— Слухай, те, що казала раніше, я не мала на увазі…

— А що ти казала?

— Про Джеймса. Про мотив. Насправді я ніколи не думала, що ти… Дідько лисий, —