Читати книгу - "Азазель"

Це зовсім особливий матеріал, можливо, ще більш дорогоцінний, ніж мої сини.» З однією з моїх вихованок ви, здається, знайомі. — Міледі лукаво посміхнулася. — Зараз, щоправда, вона поводиться нерозумно й на якийсь час забула про обов'язок. З молодими жінками це трапляється. Та вона неодмінно до мене повернеться, я знаю своїх дівчаток.

Із цих слів Ерасту Петровичу стало зрозуміло, що Іполит все-таки не вбив Амалію, а, мабуть, кудись одвіз, одначе нагадування про Біжецьку роз'ятрило давні рани й дещо послабило враження (признатися, доволі непогане), що справили на молодика міркування баронеси.

— Добра мета — це, звичайно, чудово! — з запалом вигукнув він. — Але як же щодо засобів? Адже вам людину вбити — що комара пристукнути.

— Це неправда! — палко заперечила міледі. — Я щиро жалкую з приводу кожного з втрачених життів. Але не можна вичистити Авгієві стайні, не забруднившись. Один загиблий рятує тисячу, мільйон інших людей.

— І кого ж урятував Кокорін? — уїдливо поцікавився Ераст Петрович.

— На гроші цього нікчемного марнотратника життя я виховаю для Росії та світу тисячі світлих голів. Нічого не поробиш, мій хлопчику, не я влаштувала цей жорстокий світ, у якому за все треба платити свою ціну. На мою думку, в цьому випадку ціна цілком розумна.

— Ну, а смерть Ахтирцева?

— По-перше, він занадто багато базікав. По-друге, надмірно докучав Амалії. А по-третє, — ви ж самі говорили Іванові Бриллінгу: бакинська нафта. Ніхто не зможе опротестувати написаного Ахтирцевим заповіту, він залишиться в силі.

— А ризик поліцейського розслідування?

— Дурниці, — стенула плечем міледі. — Я знала, що мій любий Іван усе влаштує. Він з дитинства відзначався блискучим аналітичним розумом та організаторським талантом. Яка трагедія, що його більше нема… Бриллінг улаштував би все ідеально, коли б не один надзвичайно настирливий юний джентльмен. Нам усім дуже, дуже не поталанило.

— Стривайте-но, міледі, — нарешті додумався насторожитись Ераст Петрович. — А чому ви зі мною такі відверті? Невже ви надієтеся перетягти мене до свого табору? Коли б не пролита кров, я був би цілком на вашому боці, одначе ваші методи…

Леді Естер, безтурботно посміхнувшись, перебила:

— Ні, друже мій, я не надіюся вас розпропагувати. На жаль, ми познайомилися занадто пізно — ваш розум, характер, система моральних цінностей устигли сформуватися, й тепер змінити їх майже неможливо. А відверта я з вами з трьох причин. По-перше, ви дуже тямущий юнак і викликаєте в мене щиру симпатію. Я не хочу, щоб ви вважали мене страховиськом. По-друге, ви зробили серйозну помилку, відправившись із вокзалу прямо сюди і не сповістивши про це своє начальство. Ну а по-третє, я не випадково всадовила вас у це вкрай незручне крісло з такою дивно зігнутою спинкою.

Вона зробила рукою якийсь невловимий рух, і з високих підлокітників вискочили дві сталеві смуги, намертво прикувавши Фандоріна до крісла. Ще не усвідомивши того, що сталося, він смикнувся встати, та не зміг до пуття навіть поворухнутися, а ніжки крісла ніби приросли до підлоги.

Міледі покалатала дзвоником, і тієї ж миті ввійшов Ендрю, ніби підслуховував за дверима.

— Мій славний Ендрю, будь ласка, пошвидше приведи професора Бланка, — наказала леді Естер. — По дорозі поясни йому ситуацію. До речі, хай захопить хлороформ. А Тімофію доручи візника. — Вона сумно зітхнула. — Тут уже нічого не поробиш…

Ендрю мовчки вклонився й вийшов. У кабінеті запанувала тиша: Ераст Петрович запихтів, борсаючись у сталевому капкані й намагаючись вивернутись, аби дістати з-за спини рятівний «герсталь», одначе кляті обручі притисли так щільно, що від цієї ідеї довелося відмовитись. Міледі співчутливо спостерігала за рухами тіла молодика, час від часу похитуючи головою.

Доволі швидко в коридорі почулися поквапливі кроки, й увійшли двоє: геній фізики професор Бланк і безмовний Ендрю.

Побіжно глянувши на полоненика, професор запитав по-англійськи:

— Це серйозно, міледі?

— Так, досить серйозно, — зітхнула вона. — Але поправно. Звичайно, доведеться трохи поклопотатися. Я не хочу без потреби вдаватися до крайнощів. Ось і згадала, що ви, мій хлопчику, давно мріяли про експеримент із людським матеріалом. Схоже, трапилася нагода.

— Однак я ще не зовсім готовий працювати з людським мозком, — невпевнено сказав Бланк, розглядаючи притихлого Фандоріна. — З другого боку, було б марнотратством упускати такий шанс…

— У будь-якому разі треба його приспати, — зазначила баронеса. — Ви принесли хлороформ?

— Так-так, зараз. — Професор дістав із місткої кишені склянку і щедро змочив з неї носову хусточку. Ераст Петрович відчув різкий медичний запах і хотів було обуритися, та Ендрю двома стрибками підскочив до крісла і з неймовірною силою обхопив в'язня за горло.

— Прощавайте, бідолашний хлопчику, — сказала міледі й відвернулась.

Бланк витяг із жилетної кишені золотого годинника, подивився на нього поверх окулярів і щільно закрив обличчя Фандоріна пахучою білою ганчіркою. Ось коли знадобилась Ерасту Петровичу рятівна наука незрівнянного Чандри Джонсона! Вдихати підступний аромат, у котрому прани явно не містилося, молодик не захотів. Саме час було приступити до вправи із затримки дихання.

— Однієї хвилини буде більш ніж достатньо, — заявив учений, міцно притискаючи хустку до рота і носа приреченого.

«1-і вісім, і-і дев'ять, і-і десять», — подумки лічив Ераст Петрович, не забуваючи судорожно роззявляти рота, витріщати очі та зображувати конвульсії. До речі кажучи, при всьому бажанні вдихнути було б не так просто, бо Ендрю стис горло залізною хваткою.

Рахунок перейшов за вісімдесят, легені з останніх сил боролися з прагненням вдихнути, а огидна ганчірка все холодила вологою палаюче лице. Вісімсп'ять, вісімсшість, вісімссім, — перейшов на нечесну скоромовку Фандорін, із останніх сил намагаючись обдурити нестерпно повільний секундомір. Зненацька він зрозумів, що досить смикатися, давно пора втратити свідомість, і обм'як, завмер, а для більшої переконливості ще й нижню щелепу відвалив. На рахунку дев'яносто три Бланк прибрав руку.

— Одначе, — констатував він, — яка опірність організму. — Майже сімдесят п'ять секунд.

«Непритомний» відкинув голову набік і робив вигляд, що дихає помірно й глибоко, хоча страшенно хотілося хапати повітря зголоднілим за киснем ротом.

— Готово, міледі, — повідомив професор. — Можна розпочинати експеримент.

Розділ шістнадцятий,

У ЯКОМУ ЕЛЕКТРИЦІ ПРОВІЩАЄТЬСЯ ВЕЛИКЕ МАЙБУТНЄ

— Перенесіть його до лабораторії, — сказала міледі. — Але треба поспішати. За дванадцять хвилин розпочнеться перерва. Діти не мають цього бачити.

У двері постукали.

— Тїмофій, це ві? — запитала баронеса. — Come in!

Ераст Петрович не зважився підглядати навіть крізь вії — якщо хто помітить, усе, кінець. Він почув важкі кроки швейцара і гучний, ніби звернений до глухих, голос:

— Так що все в ліпшім вигляді,