read-books.club » Сучасна проза » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей 📚 - Українською

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

216
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 47 48 49 ... 114
Перейти на сторінку:
Росіяни у відповідь зізналися, що вони – російські контрактники, три доби тому їх підняли по тривозі, посадили у вантажівки і закинули сюди. Три ночі вони провели під відкритим небом, не розуміючи мети свого перебування. В їх словах не відчувалося ані ворожнечі, ані ненависті.

Коли стемніло, полонених посадили в їх автобус, попередньо витягнувши акумулятор, пояснивши, що це для того, щоб вони «не пускали джипіес-маячків». Але хлопці не встигли заснути, як прозвучала команда: «до бою!» – і вони пострибали в окопи, де просиділи, зігнувшись і тремтячи чи то від страху, чи то від пронизуючого до кісток нічного холоду, півгодини. Однак бій так і не розпочався, ніхто навіть жодного разу не стрельнув. Так повторювалось кілька разів за ніч – лунала команда «до бою!», солдати і журналісти стрибали в окопи і сиділи там в очікуванні.

Ранок настав непомітно. Таке іноді трапляється зранку – коли не розумієш, прокинувся ти чи ще спиш. Не розумієш навіть, хто ти є такий і звідки, не кажучи вже про «навіщо». Спати в автобусі в поламаних кріслах – ще те задоволення, тіло крутило і кричало, мозок відмовлявся вмикатися в реальність – вона не обіцяла нічого гарного, так що остаточно Слава прокинувся, тільки почувши українську мову. Наші полонені брели, опустивши голови і ледь пересуваючи босі ноги, дехто йшов тільки в майках і штанях. Це були військові. Мінімум половина з них мали поранення різної важкості, виглядали вони вкрай змучено. Полонених відвели подалі в поле і там посадили на землю. Через годину за ними пригнали три бетеери з намальованими білими колами поверх українського маркування – двох білих смуг.

Журналістів відвели в тінь, на невеличку галявинку, там вони просиділи до обіду, обговорюючи з конвойними стосунки поміж Україною та Росією і тонкощі геополітики. Росіяни свято вірили, що на Донбасі воюють з нацистами з «Правого сектора» й американцями, перевдягнутими в українську форму.

– Ви кажете, що стирчите тут три доби, – намагався достукатися до них Слава. – Так?

Російські десантники з Ульяновська кивали головами, погоджуючись.

– І ви хоча б одного америкоса тут бачили? Або фашиста?

– Ну, не бачили. Так і вони ж не дурні в полон потрапляти!

– Ну, а українські солдати, яких ви тут бачите, ось ці полонені або ми – нормальні люди? Не фашисти, ні? Не америкоси?

– Та начебто ні. Але ось в сумці ми кепку знайшли. На ній «ЦРУ» англійською написано!

Слава аж засміявся:

– Та таких кепок мільйон на базарі продається за три гривні, навіть до воєнторгу ходити не потрібно! – з жарту про воєнторг росіяни задоволено зареготали. – А по факту ви вторглися на територію незалежної держави. Так? А ваших хлопців скільки вже полягло тут? Десятки два, не менше, так? А за що? За який хрін вас сюди помирати послали, от поясніть мені, тупому?

Росіяни похмурнішали. Слава вдарив по найболючішій точці.

– Так це все ж Обама. Америкоси лізуть, куди хочуть, а ми…

– Та де той Обама, а де ваш Ульяновськ? – Слава не стримував емоцій. – До чого тут взагалі Обама? Гинуть хлопці – і ваші, і наші. Один в одного стріляють! Не Обама стріляє! Чи не так?

Солдати похмуро дивилися в бік і мовчали.

– Всі підараси, – сказав тихо один із них. – І Путін наш, і Порошенко ваш. І Обама такий же самий, тільки чорний. А ти тут помирай…

Слава подумав, наскільки далекоглядно він вчинив учора вранці, коли вивернув свою футболку з написом «американська армія», а хлопці ще насміхалися з нього! Цей тотальний дурдом, що живе і процвітає в головах росіян, неможливо пояснити і вилікувати, і в такій футболці, що води напитись – пішов би він під російський трибунал, як американський розвідник. А так вони сиділи на галявинці, курили, говорили, конвойні навіть поділилися з ними своїм сухпайком. Російський сухпай виявився значно якіснішим за український – і по набору харчів, і по калорійності, і по зручності – там навіть горілка передбачена зі шматочком сухого спирту.

Вони обідали і мирно обговорювали цю грьобану війну, яка звела звичайних людей на смерть, і здалеку могло видатися, що біля перехрестя зустрілися давні добрі приятелі із сусідніх селищ, які давно не бачилися і присіли перепочити й обмінятися новинами. Журналістам повернули навіть особисті речі – банківські картки, ключі, гаманці, щоправда, апаратури не віддали, але Слава, якому в ногу поколювала відеокарта з відзнятим матеріалом, залишався спокійним: «Бог із нею, з камерою, зате буде, що показати, коли відпустять!»

Однак зі звільненням виявилося все не так просто. Слава думав, що їх потримають ще трохи і відпустять по домівках. Ну, чим вони можуть бути корисними або небезпечними для росіян? Що з них узяти? Та він глибоко помилявся. Ближче до вечора приїхала невелика група військових, які грубо поклали журналістів обличчями на асфальт. Їх знову обшукали і все позабирали, а у Слави навіть зірвали з шиї золотий ланцюжок. Нічого особливо цінного, але стало ніяково. В кузові вантажівки, куди їх посадили, всім міцно стягли руки джгутами, та так, що Єгор і Біляков закричали від болю. Руки синіли і віднімалися, але нові конвоїри були байдужі, поводилися жорстко, підкреслено демонструючи ворожість.

«…Синку Божий позаду, янголи по сторонах… янголи по сторонах…» – повторював молитву Слава. Він розумів, що ось тепер вони потрапили в серйозну халепу, і їх, напевне, відвезуть до Росії. Нарешті, після двох годин гойдалок на ямах, вантажівка зупинилася, ззовні відкинули брезент і з трикутника, що світився яскравим безтурботним днем, неприємний голос запитав:

– Єгор Воробйов є? На вихід!

Єгора висадили, а Славу, Тараса і Білякова повезли далі.

– Куди нас тепер? – запитав Слава.

– На розстріл! – серйозно відповів конвоїр, смачно сплюнувши в бік полонених. В очах його плескалася холодна радість.

Матір Божа поперед,

Синку Божий позаду,

Янголи по сторонах,

Що буде мені, то й буде вам…

Після того як вони пройшли по лісосмузі вже не менше кілометра, з’ясувалося, що журналісти і водій комбата Берези – Біляков – загубилися. Кілька бійців повернулася до меж посадок, пройшли ще далі, аж до кинутих машин, але нікого так і не знайшли. Порадившись, група генерала Хомчака прийняла рішення, що далі шукати журналістів немає ані часу, ані можливостей. На світанку бійці сховалися у випаленій «смерчами» лісосмузі. В голови ударив різкий трупний запах. Огледівшись, з’ясували, що навколо – зорані танками окопи, розбиті артилерією бліндажі, а під ногами – перемолотий паштет із людей, одягу та землі. Тут стояла на смерть і тримала оборону та

1 ... 47 48 49 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"