Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

Наступного дня під час ланчу з колегами в мене все пливло перед очима від втоми. Вчергове задзвонив пейджер.

– Місіс Лабановська, – сказала медсестра на іншому кінці дроту, – вона померла. Ви самі випишете свідоцтво чи краще комусь іншому це зробити?

– Що сталось? – запитав мене ординатор.

– Місіс Лабановська померла. Мені треба піти туди, щоб засвідчити смерть.

– Не поспішай, – сказав він, пережовуючи їжу. – Дай бідолашній схолонути.

Коли я прийшов у відділення, її рідні стояли в коридорі. Медсестри охайно поклали її на смертне ложе, застелене чистими простирадлами. Прислухавшись до серцебиття і не виявивши його, посвітивши ліхтарем в незрячі очі, я подивився на вкорочену, вивернуту ногу, яка спричинила її смерть.

Якщо померлого кремують, а не хоронять, лікар-куратор повинен заповнити два бланки: свідоцтво про смерть і бланк кремації. Бланк кремації засвідчує відсутність підозрілих обставин, пов’язаних зі смертю, щоб під час спалення тіла не було знищено докази. Ще одне його завдання – запевнити поховальне бюро, що в тілі немає електрокардіостимулятора й радіоактивних імплантів. Кардіостимулятор може вибухнути під дією високих температур, а радіоактивні імпланти, які використовують для стримування певних видів раку, у попелі становлять небезпеку для інших.

– Її кремуватимуть, – сказала чергова медсестра, даючи мені бланк. Я стояв посеред відділення, поряд із донькою й сином місіс Лабановської, і відповідав на суворі бюрократичні запитання, а тим часом повз нас пробігали працівники з іншими пацієнтами і на столі дзвонили телефони. «Наскільки вам відомо, чи є у вас будь-яка матеріальна зацікавленість у смерті покійного (-ої)?». Ні. «Чи є у вас підстави підозрювати, що смерть сталась унаслідок: а) насильства, б) отруєння, в) нестатків або недбалості?». Ні, ні, ні. «Чи є у вас підстави думати, що потрібен ще один огляд тіла?». Ні. Після цього мені потрібно було підписати свідоцтво; останні слова – «усвідомлюючи відповідальність за надану інформацію» – були виділені червоним, ніби написані вогняними літерами.

– О Боже! – раптом промовила її донька. – А як же її інше стегно?

– Перепрошую?

– Її ліве стегно. Те, яке замінили. Воно з металу. Що станеться, якщо його кремують?

– Не турбуйтесь, – відповів я, – у крематорії розберуться.

Працівники крематоріїв запитують у родичів, що робити з металевими частинами тіла померлих: повернути їм чи відправити на переробляння. Протези стегна, коліна і плеча містять один із найефективніших відомих нам металевих сплавів: суміші титану, хрому і кобальту; після того як вони подарували літнім людям незалежність і можливість рухатись, їх збирають у крематорії, переплавляють і перетворюють на високоточні деталі супутників, вітряних установок і моторів літаків.

Боротьба Якова незмінно викликає захоплення, тому що це боротьба не лише людини з ангелом, а й слабкості зі стійкістю, втіленням яких є кожен із нас. Деякі дослідники навіть помітили в ній всі ознаки класичної народної казки, у якій людина вирушає в небезпечну подорож, змагається із силами, що хочуть її знищити, ця боротьба залишає на ній свої сліди, але врешті-решт вона перемагає.[117] Цей сюжет відображає історії, що відбуваються в ортопедичних і реанімаційних відділеннях в усьому світі, – одним із таких прикладів є випадок Рейчел Лабановської. Вона зламала ліве стегно, і його успішно замінили; ця пригода залишила на ній слід, але вона одужала.

Деякі з найпоширеніших міфів мають кілька можливих рівнів інтерпретації, що мають відгук у різних культурах. Частина з них природно закінчуються перемогою героя, але, хоча ці міфи підпорядковуються певним правилам, не в усіх є щасливий кінець. У Книзі Буття Яків оселяється в Ханаані, але наступна сюжетна лінія приводить його в Єгипет. Він помирає там через багато років старим і змученим чоловіком. У 49 розділі Книги Буття він роздає благословення – декому щедрі, а декому зі шпильками – своїм дванадцятьом синам. Далі «…закінчив Яків заповіта синам своїм, і втягнув свої ноги до ліжка, та й спочив». Він не перетворився й не вознісся на небо. Життя Рейчел Лабановської закінчилось у манері, більш притаманній міфам, – частина її продовжує жити і навіть літає над хмарами у вигляді турбін або на орбіті планети, яку вона колись досліджувала.

18. Стопа й пальці ніг: сліди в підвалі

Це маленький крок для людини, але величезний стрибок для людства.

Ніл Армстронг

Жовтень у Гранаді: старий арабський квартал Альбайсину повернутий на південь, у напрямку африканської спеки. Вузенькі вулички й архітектура досі нагадують про славу мавританської Іспанії. Я приїхав на гостину до свого друга, який живе тут у традиційному будинку – carmen granadino. Його стіни відтворюють контури гірських схилів: ми заходимо через двері, що розташовані на рівні вулиці, потім сходимо на верхній поверх, відтак дерев’яними сходами спускаємось у житлову площу внизу. З вітальні з південного боку відкривається краєвид на сад.

У кінці саду є храм – по-іншому його назвати не можна, – зведений над могилою, у якій у маленькій труні поховано мізинець ноги. Власник будинку, Чемі, також є власником цього пальця. Він втратив його в дорожньо-транспортній пригоді 1994 року, і завдяки страховому відшкодуванню йому вдалось внести завдаток за цей будинок. Він дав йому офіційну назву Carmen del Meñique – будинок мізинця.

Відтоді як він втратив палець, щороку в жовтні Чемі організовує romería – традиційну жалобну церемонію. Палець викопують і провозять по вулицях міста як нетлінні мощі на декорованій платформі, на якій зазвичай розміщають зображення Христа або Богородиці. Кількість учасників процесії іноді сягає двохсот осіб; вони йдуть по Альбайсину, голосячи, у напрямку освяченого фонтану. Там ногу Чемі мирують, і після цього влаштовують гучні гуляння. Зробивши коло вулицями Гранади, реліквію знову закопують на рік.

Анатоми часто приділяють недостатньо уваги стопі. Їй відводять останні сторінки в підручнику й повторюють останньою в медичних школах. Однак кажуть, що анатомічна будова стопи містить важливу інформацію про людство – про те, як наші предки вийшли з лісів і завдяки ходьбі стали більш схожими на нас. Щось у цій процесії з мізинцем вразило мене своєю людяністю: здатність сміятись з урочистої церемонії і перетворювати біль і втрату на святкування.

1978 року палеоантрополог Мері Лікі виявила три пари стародавніх відбитків ніг у долині Лаетолі в Танзанії. Доріжки тягнулись на відстань приблизно дев’яносто футів.[118] Зовні