Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

Равини і дослідники івриту не дійшли спільної думки щодо значення цієї розповіді. Згідно з однією точкою зору, у стародавній семітській культурі Авраама і Якова стегно і тазостегновий суглоб вважались джерелом сексуальної і творчої енергії. Слово, яке використано в тексті, – ярех може позначати внутрішній бік стегна, який переходить у мошонку в чоловіків і вульву в жінок, – дослідник івриту розповів мені, що точнішим варіантом перекладу міг би бути «пах». Це саме слово використано в Книзі Йона для позначення внутрішньої порожнини човна, а в розділі 24 Книги Буття Авраам просить слугу присягнутись, поклавши руку на внутрішню впадину стегна – це згадка про стародавній звичай присягатись на яєчках (англійське слово testify – «свідчити» – походить від латинської назви яєчок). З цієї точки зору торкнувшись паху Якова, ангел наділив його силою і владою праотця нації.

Існує й інша теологічна теорія, яка стверджує, що найважливішим аспектом цієї історії є кульгавість Якова: його травма нагадує євреям, що вони не повинні протиставляти себе світові. Яків не зміг перемогти ангела, тому що він був людиною. Його кульгавість вказувала на те, що він, як і всі ми, смертний й уразливий. З цієї точки зору сила і успіх єврейського народу залежать від усвідомлення того, що наші перемоги і поразки, життя і смерть у Божих руках.

Мої перші чергування були в ортопедичному відділенні під час п’ятдесятичотиригодинних змін. До цього я жодного разу не проводив навіть двадцять чотири години без сну, і мої спогади про цей час нечіткі та примарні – делірій, спричинений браком сну і панікою. Кількома тижнями раніше на церемонії випуску в медичній школі мені вручили золоту медаль і сертифікат бакалавра медицини з відзнакою. Незважаючи на золоту медаль, відразу ж стало очевидно, скільки мені всього ще доведеться вивчити.

Люди швидко перетворювались на діагнози. Я приймав пацієнтів зі зламаними щиколотками, зміщеними зап’ястями, вивихненими плечима та розтрощеними хребтами. Кожному з них потрібно було заповнити документи, організувати рентген і аналіз крові, а якщо існувала необхідність в операції, пояснити їм ризики й попросити їх підписати інформовану згоду. Водночас я відповідав за два відділення з пацієнтами, яким потрібні були огляд і увага, за сотні рецептів з ліками і внутрішньовенними ін’єкціями, і допомагав своєму керівникові в операційній.

Однією з перших пацієнток, яку я прийняв, була Рейчел Лабановська з переломом шийки стегнової кістки, як це називалось на моєму новому технічному лексиконі. Простою мовою це означало, що вісімдесятичотирирічна жінка, яка жила сама, могла дбати про себе, але їй потрібна була допомога опірних ходунків. Кількома роками раніше вона впала і зламала стегнову кістку: її замінили на протез із металевого сплаву, який допоміг їй зберегти певну свободу рухів і незалежність. За кілька днів до нашої зустрічі в неї виникло інфекційне запалення грудної клітки – її донька помітила кашель, – і лікар призначив їй антибіотики. Вони не принесли бажаного результату; у жінки була лихоманка й делірій, вона впала на металеві ходунки і зламала інше стегно. Місіс Лабановська пролежала на підлозі в кухні вісімнадцять годин, коли донька знайшла її. Її доправили з гіпотермією в стані, близькому до смерті.

Вона лежала на каталці й бачила галюцинації. Її кінцівки були тонкими як палки – вона махала пальцями в повітрі, наче кожен з них був чарівною паличкою. Права нога місіс Лабановської була коротшою, ніж слід, а коліно було повернуте в один бік: у підручниках це має назву «укорочена й обернута назовні нога». Коли я спробував взяти кров з вени, її сонливість розвіялася: вона вчепилась нігтями в мою руку й закричала так, наче з неї виймали нутрощі. Мені довелося притримувати її, щоб взяти кров, і, оскільки температура тіла була небезпечно низькою, увести снодійне, щоб вона лежала під ковдрою з підігрівом, якою ми намагались її зігріти.

Місіс Лабановська стала жертвою жахливого парадоксу: без заміни стегнової кістки вона померла б від пневмонії, але через інфекцію в легенях в неї не було достатньо сил пережити операцію. Я відвів її доньку в бік, щоб пояснити їй ситуацію. Надія, страх і тривога лягали на її обличчя, мов тіні від хмар.

– І що далі? – запитала вона. – Моя мама пробивна жінка, вона подорожувала всім світом. Вона не зможе бути залежною від інших, жити в будинку для людей похилого віку.

– Ми відвеземо її на другий поверх і дамо їй сильні антибіотики, – сказав я. – Ви кажете, що вона борець, – можливо, вона одужає настільки, щоб перенести операцію.

Її відвезли в бічну кімнату ортопедичного відділення, де я ввів їй внутрішньовенно антибіотики й встановив маску з високою концентрацією тиску (через потьмарення свідомості вона постійно знімала її). Також я попросив фізіотерапевта допомогти їй викашляти мокротиння з легень і таким чином покращити її дихання.

Я бачив, як смерть приходить так тихо, мов догоряє свічка, і як наводить жах і знищує все на своєму шляху, як чорна зірка. Місіс Лабановська була маленькою й худорлявою, але життя її було відважним і насиченим, і не менш драматичною була її смерть. Протягом перших годин вона лежала нерухомо, лише бурмотіла щось під ніс, коли я, медсестри або фізіотерапевти порушували її спокій. Потім делірій, спричинений інфекцією, проявився більш виразно: її охоплювало сум’яття та лють. Вона знову й знову намагалася підвестися, але щоразу, повертаючи зламане стегно, вила від болю. Десь посеред ночі її донька поїхала додому відпочити, і її змінив син. Він сидів біля ліжка хворої, яка в цей час корчилась і стогнала. Я спробував послабити біль морфіном, але надто велика доза пришвидшила б її смерть; зрештою, залишалася ймовірність того, що вона виживе і витримає операцію.

Наступного ранку під час обходу, після двадцяти чотирьох годин зміни, черговий хірург пояснив синові пацієнтки, що наступні кілька годин будуть вирішальними: якщо її дихання не покращиться, навряд чи вона проживе ще одну добу. На цей час пульс місіс Лабановської був «галопуючим»: біг у напрямку забуття. Вона все ще кричала, коли її рухали, але припинила спроби підвестися з ліжка. Увесь день я намагався навідатись в її палату й поспілкуватись з її родичами, яких прибувало все більше, але таку нагоду я дістав лише опівночі другого дня. На